Манфред Запер, Фолькер Вайхзель, Ден Гілі... Osteuropa, 2013, № 10. Spektralanalyse. Homosexualität und ihre Feinde

Березень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
106 переглядів

Жовтневе число «Спектральний аналіз. Гомосексуальність та її вороги» відкриває редакційна передмова «Гомофобія та авторитарна держава», у якій Манфред Запер і Фолькер Вайхзель пояснюють особливу увагу авторів часопису до російського контексту означеної проблеми.

Тривалий час сексуальні стосунки між чоловіками в Росії були частиною патріярхальної культури, вважає професор модерної історії Росії в Коледжі святого Антонія Оксфордського університету Ден Гілі («Промовисте мовчання. Нариси з історії гомосексуалізму в Росії»). Підлеглий – отже, доступний. Урбанізація 1870-х поклала початок становленню специфічної гомосексуальної субкультури, осердям якої стали Санкт-Петербурґ і Москва. Доба відкритости тривала до 1934 року, коли вже нова совєтська влада оголосила гомосексуалізм кримінальним злочином. Ульрих Шмід у статті «Маски бажання» аналізує гомосексуальні мотиви в російській літературі. Як відзначає автор, напруга між відомим і невисловленим породила цілий спектр різних типів риторики, помітних не лише в окремих літературних творах, а й у стилях цілих епох. По-справжньому гомосексуальність почали засуджувати лише в модерні часи, а в совєтській культурі вона стала табуйованою темою. В сучасному світі гомосексуальність – це виклик традиційному способові життя, що має потенціял політичного протесту. Поширеність гомофобії в російському суспільстві переконливо обґрунтував видатний російський сексолог Іґорь Кон (1928–2011): «Osteuropa» подає переклад його знаменитої статті«Лакмус. Гомофобія та демократія в Росії», вперше надрукованої 2007 року в часописі «Вестник общественного мнения». Гомофобія притаманна багатьом прошаркам російського суспільства, хіба що варіюється залежно від статі, віку, освіти чи політичних переконань. Переважна більшість людей нічого не знають про гомосексуальність, а гомофобією найбільше уражені противники демократії та ті, хто певен у власній національній чи релігійній винятковості. Тому гомофобія нерідко поєднується з іншими формами ксенофобії. Специфічна її риса в Росії – антизахідне наповнення.

Відзначаючи особливу роль Іґоря Кона в становленні сексології як не лише медичної, а й соціяльної науки, Наталья Зоркая з московського «Левада-центру» нагадує, що навіть у жеврінні гомофобії Кон убачав величезну небезпеку для суспільства («Ресурс авторитаризму. Дифузна гомофобія в інтерпретації Іґоря Кона»). Від червня 2013 року гомофобія в Росії одержала підтримку на законодавчому рівні та використовується владою для посилення авторитарного режиму.

В гомофобській кампанії, спровокованій режимом Путіна, не остання роль належить і Російській православній церкві, впевнений дослідник із німецького Бремена Ніколай Мітрохін («Боже слово та смерть священика. Російська православна церква та гомосексуальність»). Втім, РПЦ виступає в ній звичайним інструментом у руках влади, яка цілком обходиться без богословської арґументації, а коли вирішить, що толерантність до гомосексуальности піде їй на користь, легко знайде ліберальних священиків-ґеїв для телевізійного просвітництва.

РПЦ навряд чи є добрим експертом у проблемах сексуальности та ґендерної політики, – підхоплює тему московський історик і релігієзнавець Константін Міхайлов («“Пропаґанда гріха”. Російська православна церква та права сексменшин»). Вона зазвичай просто посилається на традиції. В «Соціяльній доктрині» 2000 року церква розглядає гомосексуальність як збочення, держава пристала на таке, хоч із державницьких позицій це питання не має нічого спільного з релігією та мораллю. Насправді ж гомофобія є частиною антизахідної пропаґанди Росії, що водночас послаблює ті проґресивні церковні кола, які роблять ставку на сучасну теологію.

Нова редакція російського закону «Про захист дітей від інформації, що завдає шкоди їхньому здоров’ю та розвиткові» стала джерелом паніки на дитячому книжковому ринку, пише мюнхенська славістка Катя Вібе («Приречені на непевність. Гомосексуальність, захист молоді та дитяча література в Росії»). Віднині говорити та писати про «нетрадиційні сексуальні стосунки» стало кримінальним злочином, цензура полює на «підозрілі сюжети».

Український внесок у числі зробила Євгенія Бєлорусець, яка подає серію світлин пересічних українців, яких суспільний тиск і засудження змушує ховатися від сторонніх очей («“Власна кімната”. ЛҐБТ-сім’ї в Україні – історія у світлинах»).

Манфред Запер і Фолькер Вайхзель публікують бесіду зі Златою Босіною – лікаркою, котра протягом 2010–2013 років очолювала берлінське об’єднання «Quarteera», групу російськомовних лесбійок, ґеїв, бісексуалів та транссексуалів («Вимушено політична. Росіяни в Берліні: queer + art = Quarteera»). Об’єднання дало змогу учасникам використовувати мистецтво та слово в боротьбі з гомофобією у діяспорі та Росії.

Чеський контекст проблеми опинився в полі зору богеміста Франца Шиндлера («Погляд крізь “рожеві окуляри”. Чехи та сексуальні меншини»). Автор зазначає, що гомофобія не поширена в Чехії, де толерантність щодо сексуальних меншин – частина ліберального ставлення до сексуальности як такої. Така ситуація склалася завдяки традиційному чеському антиклерикалізмові. Проте до 1961 року гомосексуальні стосунки були в Чехії кримінальним злочином, і аж до краху соціялізму ґей-життя залишалося табуйованим.

Празький літературознавець і літературний критик Мартин Путна дослідив гомосексуальні мотиви в чеській літературі («Від гордовитої самотности до мейнстиму»). Їх перший слід можна знайти в другій половині XIX століття, коли автори приховували власні почуття за масками та подавали читачеві лише слабкі сиґнали. Найвизначніша фігура чеського символізму Отокар Бржезина та експресіоніст, сюрреаліст Рихард Вайнер обрали саме цей шлях. Трохи далі пішов Їржі Карасек зі Львовіц, який не приховував гомосексуальні мотиви, але стилізував їх під античність. Сучасний поет Їржі Кубена вже не потребував запобіжного «задника» у виглядіантичности або Середньовіччя, і це дало йому змогу висловити невимовне. І Вацлав Ямек, і Кубена писали про гомосексуальність у часи комуністичного панування. Це пояснює, чому їхні твори з’явилися друком лише після 1990 року.

Парадоксальність ситуації в Польщі оцінюють філософ Томаш Кітлінський та арт-критик Павел Лєшковіч у статті «Біполярність. Гомофобія і сексуальна толерантність у Польщі». З одного боку, батьківщина обох авторів – одна з небагатьох країн, де гомосексуальність декриміналізовано доволі давно. Проте формальна леґалізація одностатевих стосунків тут наражається на сильні гомофобські настрої в широких верствах. Нині в Польщі немає ані конкретних законів про заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, ані юридичного означення одностатевого партнерства. Водночас у країні дуже багато ЛҐБТ-активістів і митців. Їхні публічні проєкти нерідко потерпають від атак ідеологічних опонентів. Зрештою, палкі дебати допомагають польському суспільству якщо не цілком прийняти, то принаймні звикнути до самого факту існування «дивних» людей та їхнього негетеросексуального способу життя.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій