Марія Ліпман, Владімір Ґельман, Ричард Саква... Osteuropa, 2012, № 6–8. Auge auf! Aufbruch und Regression in Russland

Серпень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
195 переглядів

У восьми розділах потрійного числа із закликом «Пильнуй!» на обкладинці зібрано практично все, що цікаво було би дізнатися про сучасну Росію читачеві – від стратифікації суспільства до рецептів боротьби з корками на міських шляхах. Як зазвичай і буває в таких випадках, редакція запросила до співпраці найкращих експертів у відповідних галузях, тож авторський колектив числа виглядає вельми представницьким.

Поточна політична ситуація в Росії хвилює багатьох, зокрема головного редактора часопису «Pro & Contra», що його видає Московський Центр Карнеґі, Марію Ліпман («Подвійна поляризація»). Протести після сфальсифікованих виборів у грудні 2011 року засвідчили розрив між владою та відповідальною частиною населення. Водночас свідомі російські громадяни гранично є відчуженими від консервативного прошарку жителів маленьких містечок і сільської місцевости, а саме на ньому базується авторитаризм Путіна. Власне, його поразка у виборах не передбачалася, констатує політолог Владімір Ґельман («Тріщини в системі. Криза виборчого авторитаризму в Росії»). Проте стратегічні помилки можновладців і успішні дії нонконформістської опозиції призвели до нестійкости статусу-кво. Британський політолог Ричард Саква («Анатомія блокади») пояснює, чому в Росії неможливі фундаментальні зрушення: адже насправді Росій існує дві, і конституційну державу з її інституціями та процедурами заблоковано адміністративною державою, де кожна група обстоює власні інтереси, підважуючи конституційний устрій.

Лєв Ґудков нараховує у політично, соціяльно та економічно дуже неоднорідній Росії три типи соціяльного капіталу: сучасні, схильні до швидкої европеїзації мільйонні міста, напівмертва сільська місцевість, яка не продукує жодних політичних імпульсів, і третій, найчисельніший, що є опертям влади Путіна – «радянський народ», російські націоналісти та православні ортодокси. Боріс Дубін («Кінець відсутности альтернатив») називає сьогоднішній стан російського суспільства «перехідним»: законодавча система переживає кризу леґітимности, колишні форми взаємодії держави та суспільства більше не працюють. Берлінський історик та політолог Ганс-Генінґ Шредер додає, що населення Росії значно прозахідніше, аніж саме про себе думає чи виглядає в очах зарубіжного спостерігача. Російські та німецькі громадяни мають подібне розуміння політики та демократії, хоча є й відмінності, пов’язані з певним «відставанням» Росії: недовіра до системи влади, мрії про сильного лідера, заперечення прав сексменшин.

Розділ «Джерела влади» відкриває швейцарський науковець Бено Енкер статтею «Путін і його друзі». Від 2000 року російський політикум очолює Владімір Путін, який формує конституційні органи та адміністрації з власних призначенців. Але така бюрократія зовсім не однорідна. Конфлікт інтересів підживлюється, зокрема, нерівним доступом до джерел збагачення. Репресії, що розпочалися після «коронування» Путіна 7 травня 2012 року, мали й приховану мету – «дисциплінувати» російську еліту. Про неї ж – у дописі Стефана Фортеск’ю «(Не) сила». Вважається, що одним із наріжних елементів системи Путіна було припинення влади олігархів. Утім, більшість промислових маґнатів зберегли важливі позиції. Проте, наголошує Фортеск’ю, не варто сподіватися, що вони стануть рушієм докорінних перетворень у Росії.

Науковець Оксфордського інституту енергетичних досліджень Шаміль Єнікєєв однією з причин кризи на нафтовому ринку називає політичну нестабільність. Досі триває боротьба за контроль над цим сектором: ліберали виступають за приватизацію, а консерватори перешкоджають. Під загрозою трансформація політичного капіталу в економічний та захист права власности.

«Опорою влади і дзеркалом суспільства» називає теолог Йоахім Вілемс Російську православну церкву. Хоча офіційно Росія – «світська держава», церква й політика тут тісно пов’язані. Політики розраховують на підтримку церкви, надаючи їй можливості для поважного суспільного впливу. Втім, цілковитої одностайності в РПЦ немає: після зимових виборів 2011/2012 до Думи деякі священики публічно критикували виборче шахрайство.

Московський літературознавець і критик Ілья Кукулін знаходить політичні чинники в інтернетовій субкультурі «падонків», яка нині аґресивно підтримує урядовий табір («Ресурси гніву»). Притаманна їй спотворена ортографія й обсценний словник як засоби навмисного провокування вже стали частиною поп-культури, і правлячий режим успішно використовує колишніх бунтівників.

Окремий розділ «Пробудження» присвячено судовому процесові над дівчатами з «Pussy Riot». Поряд з ориґінальними матеріялами «Osteuropa» передруковує з російської «Новой газеты» останнє слово на суді Надєжди Толоконнікової та апологетичну статтю адвоката Ґенрі Рєзніка. Московський кореспондент відділу культури газети «Frankfurter Allgemeine Zeitung» Керстин Гольм оцінює панк-молебен «Pussy Riot» як «мистецтво-без-мистецтва»: у позбавленому таланту виступі «Pussy Riot» змогли показати природу путінської держави. Дмітрій Ґолинко фіксує момент суспільного пробудження у грудні 2011 року («Кінець апатії. Рух протесту в Росії»). Нині культова фігура путінського десятиліття – «ефективний менеджер» – зайняв оборонну позицію, а пострадянська меланхолія поступилася місцем високому мистецтву політичного протесту.

Російська корупція невмируща, особливо на найвищих владних щаблях, стверджує засновниця й директор Центру антикорупційних досліджень та ініціятив «Transparency International Russia» Єлєна Панфілова у статті «Примусова прозорість». Росія відмовляється прийняти на державному рівні засадничі положення міжнародних антикорупційних конвенцій і в такий спосіб перешкодити незаконному збагаченню посадовців. Тим часом підприємці та звичайні громадяни постійно стають жертвами здирників. Проте опозиція пробуджує суспільство, і воно щораз менше бажає терпіти корупцію, інфантильні фаталізм і покірливість поступаються місцем зрілості.

Кілька авторів зосереджуються на проблематиці російських реґіонів, мимохіть зіставляючи їх зі столицею. Керівник програми «Суспільство та реґіональна політика» московської фундації Карнеґі Ніколай Пєтров («Федеральний маятник») зазначає, що від 2000 року у змаганні центру з реґіонами перемагає лише центр. Централізація держави та створення вертикальної структури влади призвели до гіпертрофованої єдности держави. Розплатою стане втрата контролю над периферією, яка за багатьма показниками знову набуває ваги. Аби не повторити помилок 1990-х, Росія має відмовитися від фіктивного федералізму. А професор політичної географії Наталья Зубарєвіч уважає, що Росія – це три паралельні світи: сучасні міста, радянського типу промислові центри та села. Політика та бізнес зосереджені в Москві, Санкт-Петербурзі та ще 12 містах-мільйонниках, яким притаманні міґрація, модернізація, швидкі зміни цінностей і спрага до політичних реформ. Влада, однак, зорієнтована головно на більшість, що мешкає в субсидованих державою старих індустріяльних містах і патріярхальному селі.

Корки на шляхах великих російських міст не залишили байдужим директора Інституту економіки транспорту та транспортної політики Вищої школи економіки РФ Міхаіла Блінкіна. Московська інфраструктура не в змозі впоратися зі швидкими темпами автомобілізації. Згідно з західною концепцією транспортного планування, рух має бути керованим, громадський транспорт – привабливим, а індивідуальне водіння – обтяжливим. У Москві ці поради не мають сенсу, а відтак пан Блінкін пропонує два рецепти: суттєве розширення сітки міських доріг і скасування «класової» системи на шляхах, аби правила руху стали одні для всіх. Північний Кавказ лишається найболіснішим реґіоном РФ, про що нагадує Еміль Сулейманов у статті «Анатомія ісламського повстання». Водночас із постійними війнами та чеченським рухом за незалежність тут народився ісламістський заколот – проголошення у 2007 році «Кавказького Емірату». Тепер Росія шукає засобів зупинити джихад.

Допис про готування Росії до Зимових Олімпійських ігор 2014 року Мартин Мюлєр назвав «Think big!», іронізуючи над Путіновою мегаломанією. Майбутні ігри мають засвідчити модернізацію країни та ствердити могутній статус Росії за кордоном, проте, вважає Мюлєр, це суцільна утопія.

Про земельне питання в Росії міркують географи з Франкфурта-на-Майні Петер Лінднер та Александер Форбруґ. В останні п’ять років інтерес приватного сектору до сільськогосподарських земель постійно зростає. Власні та закордонні інвестори з розмахом вкладають гроші в землю, що веде за собою глибоку реорганізацію місцевої політекономії. Найгірше, що орієнтовані на чистий прибуток нові інвестори зазвичай не беруть на себе зобов’язання перед мешканцями.

Розуміння соціяльної ситуації в Росії неможливе без досконалого знання системи субсидій, упевнена директор Незалежного інституту соціяльної політики Лілія Овчарова (Москва). Прямо чи опосередковано, половина всіх власників нерухомости одержують субсидії, за останні роки вони істотно виросли. Водночас сама система субсидій перебуває в хиткому стані, бо щороку дефіцит коштів поповнюють із державного бюджету, який своєю чергою залежить від світових цін на нафту. Одинокий вихід – створення автономної системи соціяльного захисту.

Кристіан Малєр та Джанґвідо Піані аналізують енергетичну ефективність Росії як одного з найбільших у світі споживачів енергії, майже 40% якої марнується. На жаль, у реструктуризації енергетично витратної економіки проґресу не видно. Ціни на газ для промисловости й мешканців реґулює держава, тож бракує ринкових важелів, щоби підвищити ефективність технологій. Та найпроблемнішим є житловий сектор, де половину газу спалюють намарне через втрати тепла. Що, до речі, дорівнює загальному споживанню газу Німеччиною. Не залишено поза увагою й проєкт «Велика Москва», що його аналізує архітектор Фьодор Кудрявцев («План без плану»). У липні 2012 року площу міста була подвоєно до 250 тисяч гектарів. Рішення про це за рік перед тим підписав президент Мєдвєдєв. Він оголосив, що державні служби мають виїхати за межі Москви, тоді як місто перетвориться на міжнародний фінансовий центр. Проте як це відверне колапс міської транспортної системи, незрозуміло.

Міжнародні стосунки Росії аналізує Ганес Адомайт («Інтеґраційне змагання між ЕС та Росією»). ЕС за програмою «Східне партнерство» намагається експортувати в Україну та Білорусь власні цінності та практики, а Росія, очевидно, прагне до реінтеґрації радянського простору. Отож інтеґраційні проєкти ЕС і Росії – взаємозаперечні. Американський політолог Марк Кац застерігає, що в російсько-іранських стосунках Тегеран очікує від Москви більше, аніж та може дати. Хоча саме Росія допомогла Іранові добудувати Бушерську АЕС. Кірстен Вестфаль аналізує роль російського газу на европейському ринку, зазначаючи, що на цьому полі перетинаються геополітичні інтереси та відкритий ринок. Роланд Ґец погоджується, що залежність ЕС від російського газу – це проблема безпеки реґіону, слабкість якої особливо гостро відчули під час російсько-українських суперечок. Політологи Євґєнія Бакалова та Ганс-Йоахім Шпанґер уважають, що після десятиліть кризи сьогодні у Росії є шанс повернутися до політики розвитку та ввійти до числа найуспішніших країн.

Двостороннім відносинам Росії та Німеччини присвячено прикінцевий розділ «Чужі та знайомі», де вже не вперше йдеться про брак фахівців у відповідних галузях (Манфред Запер, «Занепад та новий початок. Криза німецької експертизи російських справ»), економічні та політичні непорозуміння між країнами (Штефан Майстер, «Відчужені партнери. Німеччина та Росія»), ефективність діяльности на території Росії німецьких політичних фундацій (Ґема Пецґен, «Резервуар влади») та якість журналістських репортажів (Букгард Бішоф, «Вихід із російської депресії. Інші теми, нові перспективи»).

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій