Бено Енкер, Зерен Урбанскі, Ґема Перцґен... Osteuropa, 2012, № 3. Feldforschung: Erinnerung in Zentralasien. Macht in Russland

Червень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
98 переглядів

Окрім заявленої провідної теми – опозиції Російської Федерації та Центральної Азії, берлінське видання у березневому числі, що має назву «Польові дослідження. Спогади в Центральній Азії, влада в Росії», у двох великих розділах порушує широке коло питань: від парламентських виборів у Словаччині до китайської міґрації та міжнародної журналістики. Втім, «ліричні відступи» не шкодять ані цілісності читацького сприйняття, ані, з іншого боку, неупереджено-відстороненому поглядові німецької експертної команди на російсько-азіятські проблеми.

Швейцарський історик і соціолог Бено Енкер вважає, що нинішня політична ситуація в Росії лише здається прозорою та очевидною. Попри «стабільність» влади Владіміра Путіна, російська політична система дійшла межі, за якою настає крах. Правова леґітимність слабшає, досягнення останнього десятиріччя щодо модернізації країни втрачено. Залишається невирішеною проблема структурної слабкости державного капіталізму, руйнується вертикаль влади. Демократія перебуває в стані клінічної смерти, бо можливості вуличних протестів вичерпано.

Російська масова ксенофобія, спрямована на китайців, – тема допису експерта з Фрайбурґа Зерена Урбанскі «Відплив замість припливу. Китайські міґранти на російському Далекому Сході». Автор відзначає вкоріненість страху перед «жовтою небезпекою» та його загострення в прикордонних областях Росії у 1990-х роках. Проте панікувати немає підстав: кількість китайських міґрантів набагато менша, ніж це стверджує оголошувана статистика, здебільшого вони займаються торгівлею і не можуть залишитися в Росії назавжди.

Берлінська журналістка Ґема Перцґен на прикладі власної батьківщини аналізує сучасний стан міжнародної журналістики. Здавалося б, світова глобалізація мала би посилити позиції репортерів, акредитованих за кордоном. Натомість преса, й не тільки німецька, дедалі провінціялізується. Через зменшення прибутків від реклами та брак інвестицій міжнародна тематика відсувається на марґінес. Зокрема, щораз меншає німецьких медій, які зацікавлені мати постійного кореспондента у Москві.

Стаття бременського історика Вольфґанґа Айхведе «Біографія століття. Спадок Льва Копєлєва» додає до російського річища український струмінь, адже видатний літературознавець-германіст, критик, дисидент і правозахисник народився в Києві, а університетські студії розпочинав у Харкові. Айхведе відзначає глибокий вплив Копєлєва на політичну культуру ФРН. Він написав історію німецьких уявлень про Росію, а його особистість, спосіб життя, тексти, вміння боротися за правду та мати мужність протестувати стали своєрідним утіленням гуманізму XX століття.

Соціологиня із Братислави Ольґа Ґарфашова прогнозувала результати березневих парламентських виборів у Словаччині. На них перемогла ліва партія Smer, яка й створила однопартійний уряд на чолі зі своїм лідером Робертом Фіко. Той, бувши прем’єром у 2006–2010 роках, провадив лівий популістський курс, але нині політика партії зазнає змін. Майбутнє покаже, чи буде партія діяти як соціял-демократична, особливо в питаннях демократії та права і захисту меншин.

Другий розділ числа, присвячений країнам Центральної Азії, відкриває стаття гамбурзького історика і політолога Рудольфа Марка. Російське вторгнення до Центральної Азії, констатує він, зазвичай розглядають як наслідок Кримської війни та відповідь на британський імперіялізм, хоча насправді завоювання почалось не в XIX столітті, а ще за Петра I, і мало жорстку логіку: Росія змагалася за доступ до світової торгівлі, мріяла стати посередником між Азією та Европою, а заразом розширити власну територію.

Другий допис, у якому фігурує Україна, – «Жертви без злочинців. Спогади про Голод 1932–1933 років у Казахстані та Україні» берлінського історика Роберта Кіндлєра. На відміну від України, де Голодомор став невилучним складником національної ідентичности, в Казахстані значущого суспільного обговорення голоду 1932–1933 років не відбулося. Але єднає обидві країни плекання образу «жертви без злочинця».

Берлінський історик Кристіан Тайхман, не заперечуючи, що приватний щоденник – доволі суперечливе документальне джерело, все-таки знаходить багато цінного у записах киргизького чиновника сталінської доби Юсупа Абдрахманова. Сторінка за сторінкою коментатор простежує поступове відчуження палкого комуніста Абдрахманова від нового політичного ладу, аналізує зафіксовані тут приклади безжальної жорстокости в механізмах утвердження диктатури. Не дивно, що зрештою киргизький чиновник і сам став жертвою режиму.

Фрайбурзький професор Тим Епкенганс звертає погляд на Таджикистан і зауважує, що тамтешня пострадянська історіографія, яка виводить «автентичну» таджицьку ідентичність із далекого мітичного минулого, далі базується на радянських історичних концепціях. Водночас уряд країни утримує монополію на інтерпретацію руйнівної громадянської війни 1992–1997 років. Після періоду замовчування, коли домінувала риторика національної єдности, від середини 2000-х президент Амомалі Рахмон проголошує себе переможцем у громадянській війні. Лише недавно незалежні медії поставили ці заяви під сумнів.

Історик Аскар Джумашев і берлінський культуролог Томас Лой міркують над долею Каракалпакстану – автономного утворення у складі Узбекистану. 1991 року президент Узбекистану Іслам Каримов заклав камінь у фундамент «майбутньої столиці Каракалпакстану» на краю пустелі Кизилкум. До сьогодні збудовано лише каркас будівлі парламенту республіки. Те, що на перший погляд видається абсурдним, насправді має символічний зміст: 80-й кілометр на південь від Нукуса, дійсної столиці Каракалпакстану, позначає межу між частинами республіки, населеними каракалпакськими казахами та узбеками. Вчинок Каримова – це завуальована відмова визнати незалежність Каракалпакстану, що цілком у дусі радянської національної політики та нинішнього авторитарного режиму.

Флорентійського історика Тобіаса Рупрехта зацікавила визначна колекція радянського аванґардного мистецтва в Республіканському Державному художньому музеї Нукуса. Починаючи від 1960-х років, засновник музею в узбецькій провінції Іґорь Савіцький зумів зібрати по всьому Радянському Союзу 15 тисяч полотен – нагадування про покоління художників, які стали жертвами сталінської культурної політики.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій