Манфред Запер, Фолькер Вайхзель, Свєтлана Алєксієвіч.... Osteuropa. 2010, № 5

Квітень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
263 переглядів

Altersbilder. Kriegserinnerungen, Demographie und Altenpolitik

Упорядники випуску «Osteuropa» «Образи старости. Спогади про війну, демографія та вікова політика» Манфред Запер та Фолькер Вайхзель із нагоди 65-ї річниці завершення Другої світової війни присвятили його наскрізній темі старіння.

Народжена у Станіславові білоруська письменниця і журналістка Свєтлана Алєксієвіч подає уривок «Страждання – страшна робота» з нової книжки «Час із других рук. Від кінця червоного народу », що має вийти 2011 року німецькою мовою. Особистий досвід, уважає Алєксєвіч, формує покоління та історію. Через нього авторка у багатопластовому тексті досліджує насильство, війни, катастрофи радянської доби та наслідки соціялістичної утопії й тоталітарної ідеології на пострадянському просторі.

Зібрані у чотирьох розділах дописи цього числа невеликі за обсягом, проте їх незвично багато – емоційна публіцистика тут перемогла суто науковий підхід, адже проблема виживання у старості хвилює геть усіх східних европейців. Розділ «Образи війни» розпочинає Іріна Щербакова – керівниця освітніх програм московського «Меморіялу». У статті «Коли німий говорить до глухого. Діялог поколінь та історична політика в Росії» авторка констатує прикрий, але закономірний факт: жива пам’ять про війну, що протистояла офіційному мітові про перемогу, відходить у небуття разом із її ветеранами – людьми, які через застарілі психологічні травми та самоцензуру так і не змогли розкритися. Натомість лишається тільки російська псевдопатріотична політика пам’яті. Діялог поколінь, фактично, не здійснився.

Українські історики Андрій і Тетяна Портнови у статті «Ціна перемоги. Війна та змагання ветеранів в Україні» розповідають про протистояння двох груп українських ветеранів: радянських і вояків УПА (українську версію цього матеріялу «Переможці та жертви ніяк не порозуміються» «Критика» надрукувала торік у ч. 11–12).

Непереможний білоруський президент Лукашенко, вважає політолог Астрид Зам («Друга світова війна як основоположний міт. Зміни в білоруській культурі пам’яті»), стилізував протистояння німецькій окупації під боротьбу за національну незалежність. Досвід Другої світової війни править за підставу для проголошення союзу з Росією та ворогування із Заходом.

Інтерв’ю з ізраїльським психологом Натаном Келерманом «Кожна стара людина має свою історію» порушує проблему непростої інтеґрації в ізраїльське суспільство громадян Ізраїлю, що пережили Голокост – зокрема російськомовних, що приїхавши до країни, опинилися на периферії суспільного життя й нерідко живуть у бідності та ізоляції.

Соціяльний статус жертв нацизму у східноевропейських країнах розглядає Забіне Ердман-Кутневіч («Мінімально забезпечені, частково поважні»). Вона вважає, що уряди Білорусі, України та Росії роблять надто мало для матеріяльного, медичного і соціяльного забезпечення тих, хто пережив війну, підсумовуючи: ставлення суспільства до людей похилого віку – це показник його цивілізованости та зрілости.

Наступний розділ – «Образи старости » відкривають працівники Берлінського інституту населення та розвитку соціолог Штефен Крьонерт й економіст Штефан Зиферт («Єдині в старості: демографічні тенденції на европейському Сході»). З фактами сперечатися марно: населення країн европейського сходу неухильно зменшується через кризу народжуваности (почалася 1990 року), еміґрацію та зменшення життєвих сподівань (цю причину автори наголошують особливо). Отже, зростає чисельність старших людей, які живуть довше.

Статтю «Вікова політика як міждисциплінарне завдання. Німецькі та міжнародні перспективи» готували одразу четверо науковців Інституту геронтології Гайдельберзького університету (Андреас Крузе, Ерик Шміт, Міхаель Больк, Йорґ Гінер) та їхній колеґа Штефан Польман із мюнхенської Школи прикладних наук. Вони наполягають, що сучасна політика щодо літніх людей повинна відкрити їм перспективи для ведення самостійного активного життя – у суспільстві та заради суспільства. Одночасно потрібно надавати допомогу тим, хто хворий або потребує догляду. Проте це не лише державне завдання, воно вимагає індивідуальної та соціяльної організації, міжнародної співпраці. В ООН давно розпізнали демографічні зміни, незважаючи на це держави-члени ООН досі не розробили спільної стратегії щодо літніх людей. Нас ця проблема торкнулася в останні два десятиліття, коли сотні тисяч українських жінок виїхали до Західної Европи, щоби заробляти догляданням хворих. Соціолог з Інституту геронтології німецького міста Вехта Гільдеґард Теобальд уважає такий догляд «сумнівним». Европа старіє, потреба у догляді зростає, а можливості членів родини робити це самостійно зменшуються. В Італії, Австрії та Німеччині цю «прогалину» заповнили жінки-міґрантки зі Східної Европи, що нерідко працюють нелеґально. Альтернатива тут одна – повернення колишніх служб догляду на реґулярний ринок праці для жінок-міґрантів. Доктор медицини Олександр Сидоренко протягом 1988–2009 років опікувася програмами ООН щодо старіння суспільства у Відні. У статті «Між фактами та нормами. Вікова політика у пострадянському просторі» він, навпаки, знаходить фундаментальні відмінності між країнами колишнього соціялістичного табору. Наприклад, країни Балтії є одними із «найстаріших » у світі, Центральної Азії – одними з «наймолодших». У Росії й Україні населення швидко зменшується, в Таджикистані й Туркменістані – зростає. Проте, так чи так, усі 15 держав колишнього СРСР переживають глобальні зміни, а запровадження Міжнародного плану дій щодо старіння на їхніх територіях залишає бажати кращого.

Бременський славіст Кляус Штедтке намагається поглянути на проблему з мистецького погляду («Життєвий цикл: російський реалізм та його герої »). Герої російського роману XIX століття – молоді чоловіки, що повстають проти суспільства, але згодом стають «першими серед рівних». Літні персонажі зазвичай другорядні. Герой соцреалізму також молодий, щоденно мчить до нових перемог. Романтизована література була приречена на конфлікт із радянською буденністю, і, зрештою, у пізньорадянській сільській прозі протагоністами стають старі жінки – їх смерть була такою самою близькою, як і СРСР разом із російським реалізмом.

Московський соціолог із Левада-Центру Алєксєй Лєвінсон пропонує новий термін – «нові старі». В центрі його уваги старість як соціяльна умовність, а не об’єктивний біологічний факт. У деяких частинах світу, відзначає Алєксєй Лєвінсон, старість, як і юність, уважають часом навчання та отримання досвіду. В Росії все інакше. Зрушення Перебудови привели старше покоління до втрат усіх соціяльних резервів (матеріяльних, професійних, інтелектуальних), що могли ґарантувати самостійність, повагу та самовпевненість. Тему продовжує московський політолог Людміла Прєснякова («Бути старим у Росії. Соціяльне становище та суспільний клімат»). Похилий вік має погану репутацію в Росії, адже позначений проблемами зі здоров’ям, емоційним тягарем і матеріяльними турботами. Розрив між матеріяльним становищем працівників і пенсіонерів у Росії набагато більший, ніж на Заході. Російськими пенсіонерами через їхнє непевне становище легко маніпулювати на виборах – вони зазвичай є прибічниками авторитаризму. Проте коли йдеться про загрози соціяльній системі, старші громадяни стають значно активнішими за молодих. Головний редактор московського журналу «Психология зрелости и старения » Ольґа Краснова («Парадокси похилого віку. Геронтологія та соціяльна реальність у Росії») додає: соціяльні служби в Росії працюють, але якість їхньої роботи страждає від невідповідної законодавчої бази, недостатньої освічености персоналу та відсутности тих інституцій, що їх потребує цивілізоване суспільство.

У розділі з іронічною назвою «Образи країни добробуту» заступник директора московського Інституту соціяльної політики Лілія Овчарова у статті «Підхоплена еволюція. Соціяльне забезпечення людей похилого віку в Росії» погоджується, що російські пенсіонери – найбільші лузери останнього двадцятиліття, хоча система соціяльного забезпечення «підганяється » саме під їхні потреби, і з кожним роком їхнє становище трохи поліпшується. Від 2005 року вони отримують компенсаційні виплати за відмову від привілеїв, від 2008-го суттєво зросли пенсії. Найбільша загроза криється у недостатніх коштах на оздоровлення – особливо для жінок із сільської місцевості, матерів-одиначок та їхніх дітей. Засновник і президент фонду IНДEM Ґеорґій Сатаров («Слизький схил для молодих істарих: корупція в російській системі охорони здоров’я») додає, що корупція в медичній системі особливо боляче вдаряє по старих, бо вони потребують медичної допомоги частіше, ніж молоді.

Польща переживає ті самі суспільні зміни, пише варшавський експерт із соціяльної політики та соціяльної геронтології Пьотр Блендовський («Вилучення або участь. Люди похилого віку в Польщі»). Чисельність населення скорочується, а людей похилого віку – зростає. Серед них дуже висока частка жінок, нерідко вони самотні. Число людей, яким понад 80 років, також зростає. Для служб соціяльного захисту це величезний виклик. Родина й далі відіграє найсуттєвішу роль у забезпеченні старости, впевнена професор Інституту соціяльної політики Варшавського університету Барбара Шатур-Яворська («Втрачене покоління. Польський профіль похилого віку»). Фінансово літні громадяни Польщі почуваються добре. Соціяльний статус на схилі літ залежить від походження, освіти та покоління, до якого належить людина: міжвоєнне, воєнне, післявоєнне або пізніше, яке має найбільше шансів вийти переможцем із суспільних трансформацій. Білоруська дослідниця Раїса Сінєльнікова («Потреба реформи. Пошук воєнного покоління в Бєларусі») натомість уважає, що у її країні учасники війни добре забезпечені лише на словах, бо державні програми соціяльного захисту недофінансовуються. Берлінська славістка Евелін Шер («Поміж ізоляцією та проривом. Старші люди в Білорусі») додає, що орієнтація білоруського уряду на модель «радянської країни добробуту » ускладнює діяльність недержавних громадських організацій у відповідній сфері. Зі свого боку, професор Віра Чайковська («Геріятричне недозабезпечення. Лікарняний репортаж з України») вказує на відсутність координованої мережі геріятричної допомоги в Україні. Старі люди проходять медичне обстеження та отримують медичну допомогу в межах загальної системи охорони здоров’я, тоді як насправді вони потребують спеціяльного догляду, особливо у сільській місцевості. Соціяльні організації, які покликані доглядати за людьми, державні за статусом та функційно обмежені, пише київський психіятр і правозахисник Семен Глузман («Геть із країни добробуту! Про ситуацію з літніми людьми в Україні»), а неурядові програми, як правило, іґнорують потреби сільського населення. Держава не в змозі впоратися з демографічними проблемами.

Автори прикінцевого розділу – «Образи проєктів» – дивляться у майбутнє. Марина Бачіло з Мінська у дописі «Розмовляти одне з одним, вчитися, пам’ятати. Свідки сучасности у Мінську» ділиться власним досвідом проведення «історичних майстер-класів». На них колишні жителі ґета, в’язні концтаборів та остарбайтери розмовляють зі школярами, студентами та істориками про свою долю. Обидві сторони користають із такого спілкування: літні люди тішаться визнанням і можливістю поділитися досвідом, а молоді бачать приклад оптимізму, мудрости й сили. Власним досвідом соціяльної роботи діляться також Маріна Коцевалова з російського об’єднання «Старость в радость» та Галина Полякова, голова об’єднання «Турбота про літніх в Україні», яке налічує дві тисячі волонтерів, що доглядають старших.

Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Сергій Гірік ・ Листопад 2016
Черговий том «Запісаў» є найбільшим за обсягом випуском альманаху в його історії, що сягає майже...
Дмитро Шевчук ・ Травень 2016
Сторіччя від початку Першої світової війни — це нагода замислитися про причини і наслідки цієї...

Розділи рецензій