Редактори-упорядники Манфред Запер, Фолькер Вайхзель, Вольфґанґ Айхведе . Osteuropa. 2010, № 11

Серпень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
105 переглядів

Чергове число «Osteuropa» присвячено темі «Погляд у минуле з майбутнього. Самвидав, інтернет і свобода слова». Його редактори-упорядники Манфред Запер, Фолькер Вайхзель та Вольфґанґ Айхведе у передмові «Мислити інакше» ностальгійно згадують: друкарська машинка, папір і копірка – от і все, чого потребували дисиденти для опору комуністичному режимові. А сьогодні «копірка» – чи то українською, чи німецькою (Kohlepapier) – набуток словників архаїчної лексики. На часі інакші поняття: інтернет, блоґер, пост.

Зміст числа строкатий: статті про недавнє минуле рівномірно чергуються із дослідженнями сьогодення, аби читач якомога гостріше відчув очевидну паралель часів. Професор політології з Торонта Барбара Фальк («Розкол та політична теорія. Уроки Східної та Центральної Европи») вважає: дисидентський рух 1970–1980-х років, який істотно вплинув на формування модерної політичної теорії, становить окремий розділ в історії опозиційної думки. У спадщину від нього ми одержали усвідомлення ефективности ненасильницьких політичних перетворень. Дмітрій Ґолинко, петербурзький поет і культуролог, науковий працівник Російського інституту історії мистецтв, аналізує соціяльні мережі в Росії та висновує, що вони лише зовні виглядають ніби копії західних прототипів. А насправді Рунет, місце ідеологічних маніпуляцій і гедоністичного конформізму, відображає постсовєтську реальність. Соціяльні мережі стали територією сили та дисципліни, а всілякі об’єднання – антиспільнотами. Особливості культури самвидаву досліджує славіст, асистент катедри порівняльного літературознавства Університету Торонта Ен Комаромі («По той бік Ґутенберґа. Динаміка дисидентства»). Авторка вважає, що публікації насамперед обстоювали права людини, ідеали об’єктивної журналістики та універсальне розуміння публічної сфери. Інша, «суб’єктивна» частина самвидаву мала неполітичний характер, і така різноманітність була запорукою його життєздатности. Значення самвидаву в усвідомленні на теренах Східної Европи Прикінцевого акта Конференції з безпеки та співпраці в Европі досліджує історик, професор Бременського університету Вольфґанґ Айхведе («Розрядка з людським обличчям»). Міжнародне законодавство затвердило та злеґітимізувало права людини, і це сколихнуло також і соціялістичні країни. Зрештою, ті, хто обстоював права людини, виявилися далекогляднішими за так званих реалістів. Генрике Шмідт («Творче самовизначення та заборона. Рунет і традиції самвидаву») порівнює сучасних блоґерів з авторами самвидаву. Хтось пише заради самоствердження. Інші вважають себе борцями з офіціозом і цензурою. Спадковість історичного та віртуального самвидаву легко помітити. Так, Рунет надає простір для самовизначення, проте у ньому немає місця для опозиції, соціяльної критики, контркультури.

Професор політології Університету Джорджа Вашинґтона Пітер Редевей («Репресії та лібералізація. Совєтська влада і дисиденти, 1953–1986 роки») згадує про репресії, від яких страждали совєтські дисиденти. Політична стабільність у Совєтському Союзі залежала від здатности комуністів утримувати монополію влади. Дисиденти поставили її під сумнів – режим відповів репресіями. Місцеві політичні чинники впливали на їх перебіг не менше, аніж міжнародний політичний клімат. Передумови дисидентського руху професор сучасної історії Центральної та Східної Европи Католицького університету Айхштет-Інґольштадт Лєонід Люкс («Ідея й ідентичність. Лінія традиції у совєтській опозиції») воліє шукати у суперечках XIX століття між західниками та слов’янофілами. Хоч яке розмаїття ідеологічних спрямувань було притаманне дисидентському рухові, в ньому поступово скристалізувалися ті ж таки дві традиційні течії.

Силу блоґерського слова вимірюють московські журналісти, модератори медійного проєкту Snob.ru Наталья Конрадова (блоґ «Діти») та Міхаіл Калужський (блоґ «XX століття»). На їхню думку, в Росії відсутні публічний простір і культура ведення дискусій, і блоґосфера, ставши одиноким майданчиком для громадянського порозуміння та опору, існує за законами суроґатного публічного простору («Російська публічна (блоґо-)сфера. Блоґерство як соціяльна практика, наслідки для мережі»). Депутати Думи теж не сплять, презентуючи себе он-лайн у соціяльних мережах. Нині інтернет переростає у певну соціокультурну автономію, проте у майбутньому має повернутися до чистих комунікативних технологій.

Проголошена у 1930-х роках доктрина соцреалізму була спробою створити автентичне совєтське мистецтво, стверджує професор історії культури Східної та Центрально-Східної Европи Бременського університету Вольфґанґ Штефан Кісель («Антиканон і культурна пам’ять. Самвидав та ерозія соцреалізму»). Незручних авторів і тексти було вилучено з канону. Проте після смерти Сталіна самвидав і тамвидав уже творили свій власний антиканон, частиною якого були твори Осіпа Мандельштама. У мемуарах поетової дружини Надєжди Мандельштам описано, як сприймалися ці твори і як самвидав долучився до ерозії офіційної мистецької доктрини. Продовжуючи тему, професор історії Гановерського університету Мальте Рольф висловлює парадоксальне припущення, що антиканон совєтських дисидентів, опозиційних груп Центрально-Східної Европи та навіть незалежних рухів у Балтії був значно щільніше пов’язаним із традиційними зразками офіційної культури, ніж самі дисиденти це усвідомлювали.

Угорець Бела Нове («Руйнування вельветової в’язниці. Цензура та свобода преси в Угорщині у 1980-х роках») описує власний досвід роботи у самвидаві. Керівник Академії медій Мінського міжнародного освітнього центру ім. Йоганеса Рау Доротеа Вольф («Свобода та контроль. Інтернет у Білорусі та ідея самвидаву») розглядає сучасне блоґерство як одну з можливих форм реалізації журналістських функцій. Бременський музиколог Рюдиґер Ритер згадує про найвідоміший ансамбль совєтського аванґардового джазу – Тріо Ґанеліна («Ілюзія контролю та мистецтво. Влада, Тріо Ґанеліна та джаз»). Розбудова приватних слухацьких мереж і розумне маневрування, що не заперечувало співпраці з системою, допомагали музикантам долати жорсткі державні стандарти у мистецтві. Нарис кураторки виставок й докторанта східноевропейських досліджень Бременського університету Гайдрун Гамерскі («Дисидентський рух в кіно. Фотографії Івана Кинкла») присвячено фотографові, якого вважають головним візуальним хронікером неформальної громадської ініціятиви Хартія-77. Від 1977 року аж до еміґрації у 1980-му він документував щоденне життя празьких дисидентів.

Інший науковець із Бремена, політолог Якоб Фрухтман («Накопичення невловного. Архів альтернативної думки в Рунеті»), доводить швидкоплинність життя на прикладі опублікованих у мережі джерел і документів. Існування інтернету забезпечує суспільство ілюзією тривалої досяжности будь-якої інформації. Проте дійсність інакша. Життя документів у Рунеті коротке, особливо якщо вони пов’язані із захистом прав людини, соціяльними рухами, марґінальними політичними опозиційними групами. Міжнародна спільнота зіткнулася з проблемою архівації альтернативної думки, артикульованої в Рунеті.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій