Ґема Перцґен, Андреас Гайнеман-Ґрюдер, Інна Мельниковська, Райнер Швайкерт, Ян Айхлєр, Ніка Гінека, Райнгольд Фетер, Кляус Бахман, Надєжда Бєлякова, Стефан Кубе, Дємьян Бєляєв, Катарина Уль, Алєкса фон Вінінґ . Osteuropa, 2009, № 9

Вересень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
612 переглядів

Автори вересневого числа часопису «Osteuropa», що отримав назву «Маршовий стрій: спроби контролю та брак компетенції», якщо не концентрують увагу на проблемах російського суспільства, то «привид Росії» так чи інакше виринає у зв’язку із зовнішньою політикою Третього Риму. Засновниця німецької філії міжнародної організації «Репортери без кордонів» Ґема Перцґен починає розмову з кадрової кризи: відомі політтехнологи йдуть на пенсію, а для молодих зовнішня політика не є надто привабливим кар’єрним шляхом, адже вимагає підписання довготривалих угод. Проте стаття «У пошуках втраченої компетенції: російська політика німецького Бундестаґу» завершується досить оптимістично: навіть у російській політиці винятків (себто кваліфікованих спеціялістів, готових працювати) з правил набагато більше, ніж здається на перший погляд. Невтішний діягноз ставить російській політиці Андреас Гайнеман-Ґрюдер. Його «Режим контролю: Росія під Путіним і Мєдвєдєвим» – це розповідь про методи та стратегії, якими користуються нові вожді Росії задля утримання влади. Щоби користатися з переваг та слабкостей авторитаризму, контролювати дії потенційних суперників, було вибудувано гнучку систему. Проте, на відміну від авторитарних режимів у південно-східній Азії, московський режим заважає модернізації країни.

Інна Мельниковська та Райнер Швайкерт у дописі «Двигун европеїзації: НАТО й Україна» вступають у вкрай популярну останніми роками дискусію: вступати чи не вступати? Їхня відповідь – так. Арґументи – значний потенціял Альянсу за межами суто оборонної політики (особливо у сфері економіки), відчинені двері для нових членів зі Східної Европи та Південного Кавказу, а також вимоги до новачків, відповідати яким стимулює членство в НАТО. До основних функцій НАТО повертає стаття «Смисл обов’язку: Чехи, в Афганістан!» Яна Айхлєра й Ніка Гінека. Чехія, як і всі країни Центрально-Східної Европи, бере участь у міжнародній місії в Афганістані. Жодних «приватних» інтересів – лише утвердження власного іміджу цивілізованої держави та підтримка в межах діяльности НАТО цінностей західної спільноти. Ще один «чеський парадокс» аналізує Райнгольд Фетер у статті «П’ятдесят на п’ятдесят: рівновага у головуванні Чехії в ЕС», ставлячи під сумнів принцип піврічного почергового головування в Европейському Союзі кожного з його членів. Так, ці півроку посилили процес европеїзації Чехії, проте в той самий час дали зрозуміти, наскільки насправді крихкою є чеська політика. Наскільки міцно минуле осідає у підсвідомості суспільства, показує стаття «Смерть убивці! Про репресивну ментальність Польщі» Кляуса Бахмана. Рівень злочинности у країні знижується, проте смертну кару, скасовану в 1998 році, поляки й досі підтримують.

Тема віри та релігії на посткомуністичному просторі ще довго лишатиметься однією з найпривабливіших та найпарадоксальніших. Надєжда Бєлякова у дослідженні «Контроль, кооптація, кооперація: радянська держава та православна церква» висновує, що Російська православна церква у Радянському Союзі ніколи не була опозиційною силою, діяла «у дусі державности та патріотизму». Після репресій і дискримінації влада за посередництвом Служби зі справ релігій та КҐБ спромоглася поставити церкву на службу власній зовнішній політиці. Іншими словами, держава «інтеґрувала» церкву. Натомість, прослідкувавши роль релігійних спільнот у юґославському конфлікті, Стефан Кубе («Підпалювач чи пожежник? Релігійні об’єднання та розпад Юґославії») далекий від того, щоби неодмінно вважати релігію інструментом у руках політиків. Релігії властива амбівалентність: однією рукою вона провокує на жорстокість, другою – встановлює мир. Якщо ж ідеться про езотерику, яку розглядає у статті «“Загадковий феномен”: гетеро-ортодоксальна релігійна культура в Росії» Дємьян Бєляєв, однозначність трактувань виключається від самого початку. Втім, автора у цій темі приваблює не політичний складник, а масштаб розповсюдження (близько 45% населення, sic!) та еклектизм картини світу (езотерична форма плюс християнський зміст). У сучасному Татарстані релігія допомагає мешканцям країни досягти прийнятного рівня життя, вважають Катарина Уль та Алєкса фон Вінінґ («Запам’ятовування без пам’яті: релігія й ідентичність в Татарстані»). Релігія тут творить «правила життя», і саме у цьому вона співзвучна у багатоконфесійному Татарстані із радянською «життєвою нормою».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Ростислав Загорулько ・ Березень 2017
Число присвячено проблемі тероризму. Його причини, витоки та прояви розглянуто у вступній...

Розділи рецензій