Дмітрій Фурман, Лєв Ґудков, Єнс Зиґерт... Osteuropa

Березень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
71 переглядів

2011, № 10. Scheidewege. Sackgassen, Umwege und Auswege

У фокусі випуску «Osteuropa», що має назву «На роздоріжжі. Глухі кути, об’їзди та прямі шляхи», – Росія та російське суспільство. На думку московського історика Дмітрія Фурмана (торік у липні він передчасно пішов із життя), Російська Федерація не стала ані демократичною країною, ані національною державою росіян; їхня самосвідомість досі ховається в імперському та радянському коконах. Минуле вдасться подолати тоді, коли Росія притлумить свої амбіції на пострадянському просторі та стане частиною европейської спільноти («Російський шлях розвитку. Від імперії до національної держави»).

Лідери Росії намагаються контролювати не лише своїх політичних конкурентів, а й громадські організації, ЗМІ та правову систему. Це, вважає соціолог Лєв Ґудков, блокує модернізацію країни («Росія на самому кінці. Стаґнація, апатія, занепад»). Водночас держава заохочує у суспільстві націоналізм, антиліберальні випади, консерватизм і політичну апатію, коштом чого правляча еліта зберігає майно та владу. А населення втрачає довіру до влади й заразом потребу в культурній та інтелектуальній співпраці.

Природу російського громадянського суспільства досліджує політолог Дєніс Волков на прикладі шести мегаполісів. На його думку, питання, чи існує в них активне громадянське суспільство, є цілковитим анахронізмом: так, існує, і навіть повільно зростає. Проте неурядові організації та ініціятиви у багатьох сферах життя наражаються на безліч проблем: їх фінансування ненадійне, а співпраця з державними інституціями загрожує незалежному статусові. Серед головних вад їхньої роботи – недостатня увага до найнижчих соціяльних верств, чиї інтереси треба сформулювати й трансформувати у міцний і стабільний соціяльний рух.

Так само помірковано-оптимістично бачить ситуацію німецький політолог і журналіст Єнс Зиґерт, який живе у Москві. Російське громадянське суспільство, пише він, виникло під час перестройки. Відтоді робота неурядових організацій має дві прикмети: позитивну – постійне та відповідальне виконання взятих на себе зобов’язань, і неґативну – слабкість і залежність від політичного клімату. Співпраця між неурядовими організаціями та державою, на жаль, можлива лише під маскою «неполітичної діяльности». А повернення Владіміра Путіна до президентства, що супроводжуватиметься відмовою від фундаментальної модернізації економіки та політики, ймовірно, матиме сумні наслідки.

Журналісти Мориц Ґатман і Штефан Шоль закликають колеґ облишити російську столицю й заглибитись у вивчення реґіонів. Вони зазначають, що практично всіх німецьких кореспондентів у Росії акредитовано в Москві, і це викривлює загальне бачення країни. Що відбувається за межами столиці, іноземні журналісти навіть не уявляють. Відтоді як політика Кремля стала непрозорою, перебування у політичному центрі РФ можна вважати сумнівною перевагою. Натомість «із місць» – Краснодара, Красноярська, Владивостока тощо – журналіст може розповісти міжнародній спільноті багато цікавого про дуже різну Росію.

Ролянд Ґец переводить розмову в площину економіки, аналізуючи міт про відтік капіталу з Росії. Російські політики та ЗМІ зазвичай розглядають його як загрозу економічному добробутові країни, посилаючись на дані Центрального банку Росії щодо експорту капіталу у приватному секторі. Але поза увагою залишається те, що відтік капіталу для держави з потужним експортом – це норма, він жодною мірою не може перешкоджати ані економічному розвиткові, ані інвестиціям.

Допис Бруна Шоха «Косово як яблуко розбрату. Стабільність та її вороги» присвячено наслідкам балканської кризи. Після проголошення незалежности Республіки Косово у лютому 2008 року багато оглядачів побоювалися ескалації конфлікту. Цього не сталося – і світ зітхнув із полегкістю. Проте заворушення на півночі Косова влітку 2011 року нагадали, що задавнений етнічно-територіяльний конфлікт аж ніяк не розв’язано. Та все-таки міжнародна спільнота досягнула тут чималих успіхів у відбудові та відновленні функціонування держави, й навряд чи Косово повернеться до націоналістичного насильства.

Тему національних забобонів порушує письменник, публіцист і перекладач Мартин Поляк («Ярлики – це глухі кути. Мої уроки польської»). Поляк походить із родини «звитяжних нацистів», для нього не дивина – схильність німців убачати в слов’янах як не загрозу буттю людства, то принаймні ворогів нації. Проте Польща вже понад сорок років перебуває в центрі його професійних зацікавлень, і шлях назустріч її культурі став для Мартина Поляка «довгим процесом навчання».

У прикінцевому огляді нових книжкових та журнальних видань найцікавішими є дві великі рецензії Фалька Бомсдорфа та Ролянда Ґеца, обидві на політичну розвідку Льва Ґудкова та Віктора Заславського «Росія».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Ростислав Загорулько ・ Березень 2017
Число присвячено проблемі тероризму. Його причини, витоки та прояви розглянуто у вступній...

Розділи рецензій