Йорґ Ґанценмюлєр, Нікіта Ломаґін, Тимо Вігавайнен.... Osteuropa

Березень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
114 переглядів

2011, № 8–9 Die Leningrader Blockade. Der Krieg, die Stadt und der Tod

Здвоєне число «Osteuropa» має назву «Блокада Лєнінграда. Війна, місто та смерть». У розвідці Йорґа Ґанценмюлєра «Спогади як сусідній театр воєнних дій. Блокада Лєнінграда в пам’яті німців», уміщеній одразу після передмови, викладено історію питання. Цей епізод Другої світової війни після її завершення, на відміну від Сталінградської битви, у Німеччині майже не згадували. На заході країни сформувалася думка, що блокада була звичайним «воєнним засобом»; на сході, цілком за радянським зразком, страждання лєнінградців зазнало героїзації, а місто перетворилося на символ боротьби комунізму з капіталізмом.

Про фальшиву героїзацію минулого пише й петербурзький історик Нікіта Ломаґін. Історіографію блокади було розпочато вже під час війни, проте після «Лєнінградської справи» 1949 року на тему наклали заборону. У 1960-х заборону скасували, але й тоді тема лишалася на периферії дослідницької уваги. До 1980-х років доступ до архівних джерел був обмеженим, до західних публікацій – неможливим. Документальні знахідки часів перебудови дозволили по-новому оцінити щоденне життя в оточеному Лєнінграді. Нині російську блокадну історіографію інтеґровано в міжнародний науковий контекст.

Професор-русист Гельсинського університету Тимо Вігавайнен досліджує участь у блокаді Лєнінграда фінів. Під час радянсько-фінської Зимової війни 1939–1940 років Фінляндія втратила частину території. У «продовженні війни» 1941 року вона, як і раніше, була на боці Німеччини. Після війни у Фінляндії воліли згадувати про жертви Зимової війни й оминати причетність до знищення лєнінградців.

Юрґен Кіліан із Кельнського університету простежує наслідки операції «Барбароса» у Лєнінградській області. Мистецтвознавиця Іріна Курєєва, якій, коли почалася блокада, виповнилося лише 12 років, описує дитинство своїх однолітків, що вмить урвалося: прикметами життя стали холод, голод і темрява. Берлінська дослідниця Андреа Цемсков-Цюґе у статті «Героїзм будь-що. Лєнінградська воєнна історія / Лєнінградські воєнні історії» розкриває механізми героїзації нелюдських страждань. Насправді, вважає вона, героїзм був примусовий: ніхто не залишався в місті добровільно. Татьяна Вороніна намагається підрахувати вірогідну кількість жертв блокади. На Нюрнберзькому процесі СРСР заявив про 629 тисяч, і пізніші спроби декого з дослідників скореґувати цю кількість комуністичний режим сприймав як применшення радянського героїзму. До сьогодні героїчний міт визначає пам’ять про блокаду, а товариства жертв блокади використовують його заради одержання соціяльних привілеїв.

Доротея Редепенінґ викладає історію Сьомої «Лєнінградської» симфонії Дмітрія Шостаковіча. Іосіф Райскін описує доволі жваве концертне життя в обложеному місті.

Багаторічний програмний директор Лєнінградського радіо Лєв Мархасєв (1929–2011) уперше прийшов на студію у 1942 році ще школярем. Радіо, пише він, підтверджуючи слова Ольґи Бертґольц, ніде не набувало такої ваги, як у воєнному Лєнінграді. Воно було єдиним джерелом інформації, єдиним зв’язком із зовнішнім світом, підбадьорювало та дарувало відчуття комфорту. Незважаючи на цензуру, страх і терор, журналісти намагалися розповідати людям правду. На жаль, у повоєнний час лише кілька записаних передач уникнули знищення.

Гамбурзька журналістка Маріана Бутеншен описує блокадну долю Ермітажу. Найбільший музей Росії евакуювали тричі: у вересні 1812-го, коли Наполеон просувався до Санкт-Петербурґа з Москви; у вересні 1917-го, коли дорога до Петрограда була відкрита для військ кайзера, та в липні 1941-го, коли до Лєнінграда наближався Вермахт. Працівники музею, перш ніж замкнулося кільце, встигли двома потягами вивезти понад 1,1 мільйона мистецьких творів, але потім самі постраждали від жахіть блокади.

Література про блокаду – тема статті Ульриха Шміда. Вважається, що пишучи про травматичні події, літератор повинен свідчити, а не вигадувати, і тим більше не пристосовуватися до швидкоплинної літературної моди. Для будь-якого автора звернення до теми блокади – справжній стрес, навіть якщо він слідує нормативному, патосному дискурсові. Альтернативні погляди та критика радянської стратегії оборони були можливі лише в приватних документах, доступних вузькому колу читачів.

Аня Типнер із Гамбурзького університету розглядає голод як фізіологічний, культурний та екзистенційний факт блокадного життя. У власних роздумах вона спирається на мемуари Лідії Ґінзбурґ, яка міркувала про феномен голоду під час блокади Лєнінграда і вивела його в поле естетичної та інтелектуальної дискусії.

Дослідник радянської цензури Арлєн Блюм указує, що блокадні роки не стали для лєнінградців перепусткою у світле майбутнє. Цілком навпаки: ідеологічний клімат у місті істотно погіршився. 1946 року з’явилася постанова про журнали «Звєзда» та «Лєнінград», що стала предтечею «Лєнінградської справи». З обігу на цілі десятиліття вилучили сотні книжок. Влада намагалася знищити не лише імена людей, що потрапили в немилість, а й будь-яку згадку про похмуру історію недавньої блокади.

Три статті складають блок про відображення блокади у кінематографі й на телебаченні. Славіст із Університету Інсбрука Ева Біндер зазначає: якщо у повоєнних фільмах домінувала тема героїчного захисту міста, то протягом відлиги з’явилася можливість розповісти приватні історії. За Брєжнєва пам’ять про війну остаточно сакралізували, а в 1980-х запанувала монументальна епіка. У сьогоднішній Росії пам’ять про блокаду живе в неігровому кіні: від телевізійних інформаційно-розважальних стрічок до високоякісної художньої документалістики, до якої, наприклад, належать роботи Сергія Лозниці («Osteuropa» друкує інтерв’ю з цим режисером) і не належать, вважає Міхаіл Мєльніков, телевізійні серіяли, що романтизують минуле та не мають нічого спільного з його серйозним осмисленням.

Показова доля спіткала Державний меморіяльний музей блокадного Лєнінграда, пише Сюзана Брамерло. Перша його експозиція з’явилася у голодну зиму 1942-го, а відразу після війни, у зв’язку з «Лєнінградською справою», музей було закрито, а експонати – знищено. Відродження установи відбулося лише за часів перебудови.

Часопис перемежовує авторські статті з публікаціями (у супроводі коментарів Андреа Цемсков-Цюґе) архівних документів: медичних звітів, статистики смертности, світлин, доповідних записок про постачання харчів та про канібалізм.

Традиційний книжково-журнальний огляд відкриває розлога рецензія берлінської журналістки Ельфі Зиґль на монографію Анни Райд про блокадний Лєнінград, у якій ідеться не лише про злочини нацистських лідерів, а й про військову некомпетентність радянських лідерів та їхню зверхність у ставленні до життя простого люду.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Розділи рецензій