Світлана Алексієвич. Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
578 переглядів

Переклад з російської Лесі Лисенко – 368 c. – ISBN 978-966-378-472-4
Київ: Дух і Літера, 2016.

Книжка лавреатки Нобелівської премії з літератури білоруської письменниці Світлани Алексієвич уперше вийшла друком іще 1985 року, однак нова редакція, яку було перекладено українською, з’явилася 2013 року. Зміна підзаголовку зі «Ста недитячих оповідань» у першому (совєтському) виданні на «Соло для дитячого голосу» в другому опосередковано вказує на прагнення надати наративові виразної інтимности. «Останні свідки» — це історія німецько-совєтської війни очима тих, чиє дитинство було пов’язано з Білоруссю. Близько сотні коротких спогадів від першої особи, об’єднані прагненням олюднити пам’ять про війну, є яскравим зразком художньо-документальної прози. «Він був зовсім не таким, як я тепер бачу в кіно: сльози, обійми, стрибки у потяг на ходу. У нас цього не було», — спантеличено згадує одна зі співрозмовниць про від’їзд батька в червні 1941 року. Книжку сповнено дражливими, травматичними спогадами про повсякдення війни: виживання, окупацію, евакуацію, очікування, розлуку та повернення, що нерідко поєднуються з глибоко суґестивними пасажами про вияви людської стійкости і гідности. Авторка вірила, що надання голосу найменшим забезпечить вихід за межі ідеологічних кліше в тлумаченні воєнного часу. Однак відновлення пам’яті — контекстуальне, а контекст створено безпам’ятством совєтської доби. Чимало інформантів у книжці — сироти, діти, які втратили родини і навіть не знали власних дат народження, тому в сиротинцях обирали їх навмання. Одна дівчинка обрала 3 травня, бо найбільше любила першотравень — свято, яке давало ілюзію єдности, радости й тепла.

«…під час війни все, що було до війни, здавалося найпрекраснішим»; «все довоєнне в пам’яті радісне й світле»; «яка я радісна була до війни! Щаслива…» — можна знайти чимало таких висловлювань. Усі вони засвідчують, що пам’ять — незалежно від ідеологічних сентиментів того, хто пам’ятає — вибіркова. Знаний жах війни заміщує незнаний жах довоєнного часу: сталінської доби із «чорними воронками», доносами та репресіями. У спогадах знаходимо чимало відсилань до сталінської передвоєнної доктрини «війни малою кров’ю і на чужій території». Не можна сказати, що діти не думали про війну: хлопці загартовувалися фізичними вправами, а дівчата співали пісень, які втілювали певність у непереможності власної армії. Старші діти згодом не знаходили відповіді на запитання: чому Сталін не звернувся до народів? чому армія втікає? Переконаність у силі — не так збереженні миру, як у швидкій перемозі — посилювала травму й відчуття безпорадности серед старших. У лапідарних згадках інформантів відчувається внутрішня самоцензура. Люди схильні повніше описувати жахи, пов’язані зі злочинами нацистів, і стисло, без додаткових пояснень згадують інше: хліб, який забрали партизани, попри ризик голоду серед селян, використання першими дітей як розвідників, позаяк німецькі снайпери у дітей не стріляли. Чимало дітей, чиї свідчення склали кістяк книжки, є вихідцями з родин партійних комуністів, яких у період нацистської окупації Білорусі було піддано репресіям. Це не лише посилювало відчуття травми, але й у свій спосіб, post factum забезпечувало виправдання комуністичної ідеології. Один хлопчик згадував, як білоруська родина у святкових вишиванках із хлібом зустрічала німецьких солдат, інший свідчив, що хтось із сусідів «переписав усіх комуністів» і передав список до німецької комендатури. Але ми не отримаємо голосу тих «інших» — у святкових вишиванках, які з надією зустрічали німецьку армію або жили із зачаєною ненавистю до комунізму. Так само травмовані, так само розчаровані й принижені. Ми не дізнаємося про їхні мотиви, їхній досвід, їхні страхи. Трапляються лише окремі згадки про членів родин поліцаїв, які допомагали своїм сусідам у період окупації, або про «німецькі цукерки». Усі ці люди залишаться підлими злочинцями, так само, як партизани, що забирали хліб у селян, — героями. Алексієвич доклала титанічних зусиль, аби подолати совєтський наратив через інтимність спогаду, однак зазнала поразки. Не як письменниця, а як посередниця правди. Запам’яталося те, що було дозволено запам’ятати. Дещо змінилися добірка історій і підзаголовок, але свідки залишилися ті, які вже не вміють згадувати інакше.

Моторошним діялогом звучать голоси окремих свідків у книжці. Один голос говорить: «Якщо щось залишилося, то тільки в нашій пам’яті», а інший відповідає: «Пам’ять померла».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...
Володимир Шелухін ・ Січень 2017
Прагнення вибудувати абсолютно раціональну політику в умовах електоральної демократії часто...

Розділи рецензій