Harald Hauswald, Lutz Rathenow. Ost-Berlin. Leben vor dem Mauerfall

Лютий 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
196 переглядів

Mit einer Einleitung von Ilko-Sascha Kowalczuk
Berlin: Jaron, 2014.

Книжку «Східний Берлін. Життя до падіння Стіни» написано в синтетичному жанрі, що поєднує урбаністичний нарис (із паралельними ориґінальним німецьким текстом та його перекладом англійською), фотоальбом та наукове дослідження. Її створили письменник-дисидент Лутц Ратенау, фотограф Гаральд Гавсвальд та історик Ілько-Саша Ковальчук. Двоє перших переїхали до Східного Берліна з німецької провінції у 1977–1978 роках, а Ковальчук народився в Берліні.

Протягом майже 30 років від першого видання книжка набула без перебільшення культового статусу. Передмову до її минулорічного перевидання («Спогади і документи Штазі») Ілько-Саша Ковальчук розпочинає з німецького фольклору, який каже: «Ти не можеш просто бути берлінцем. Ти маєш ним стати». Історик упевнений: Берлін кінця 1970–1980-х, яким його бачили Гавсвальд і Ратенау, не був справжнім великим містом — лише столицею провінції («Найважливішим у Східному Берліні було те, що він був розташований на кордоні із Заходом, не лише Західним Берліном, а Заходом як таким»). Ковальчук докладно аналізує історію всіх видань, від найпершого, що побачило світ у «західному», мюнхенському видавництві «Piper Verlag» 1987 року, наголошуючи, що жодне наступне перевидання не було ідентичне з попереднім. Дебютне східно-німецьке видання з’явилося 1990 року, і лише за 15 років, у 2005-му вийшла перша з шести версій книжки видавництва «Jaron Verlag», де побачили світ раніше вилучені фраґменти тексту і світлини.

Проте головний «ліричний герой» Ковальчукової розповіді — все-таки не книжка як така, а її автори. Навряд чи хтось в Ост-Берліні мав тісніші контакти із західними журналістами, ніж Лутц Ратенау. І водночас йому лише у травні 1989 року дозволили виїхати до нейтральної Австрії, чим він скористався, щоб побувати у Західному Берліні. Фотографу Гаральду Гавсвальдові влада двічі погодила перебування за кордоном: у жовтні 1988 року — на батьковому сімдесятиріччі, а також улітку 1989 року — у Туреччині. Власне, Ратенау почав писати книжку 1984 року — в час, коли «здавалося, що коли навіть Стіна раптом зникне, нічого насправді не зміниться».

Утім, найвитонченіший розділ передмови — це аналіз тогочасних документів Штазі (від 2001 року Ілько-Саша є науковим співробітником Відділу освіти і досліджень Федерального управління архівів Штазі) та діяльности східнонімецького аналога радянського ВААПу, що поєднував функції цензора та скарбниці. Найпарадоксальніше, що могутня секретна служба не знала, що робити з Ратенау і Гавсвальдом. Їх тривале ув’язнення (а короткочасні таки були) могло викликати величезний міжнародний скандал. Спроби примусити письменника та фотографа добровільно еміґрувати також були невдалі: обоє не хотіли надовго залишати дивне місто, яке, попри все, встигли полюбити. Влада вважала «Ost-Berlin» за підступне викривлення соціялістичної дійсности, а творці книжки — за освідчення у коханні.

Світлина, винесена на обкладинку найновішого видання, де чоловік та дві жінки штовхають зламаний автомобіль, говорить сама за себе. Символ країни, що застрягла на бездоріжжі і нездатна самостійно рухатися вперед. На Гавсвальдових знімках узагалі дуже багато «бігу на місці»: велосипедистів із багажем, автомобілів уздовж викладеної бруківкою дороги, сценок у вагонах метра, коней, трамвайних колій. І поряд із тим — перелякані коти, облуплені стіни старих будинків і такі самі старі (незалежно від біологічного віку), виснажені та розгублені люди, що нікуди не поспішають, а просто намагаються — кожне у свій спосіб — згаяти час.

Поза чорно-білим візуальним контекстом проза Ратенау, мабуть, читалася би дещо інакше. У цього тексту надзвичайно райдужний пролог («У Берліні так багато здавалося незвичним. Відкритим. Можливим»), який переходить у детальний, гранично точний опис повсякдення. Ратенау пише про втомлених туристів, які шукають у міських забігайлівках «лише миру та спокою». Про гарних жінок, які «завжди сідають у вагон, що рухається в протилежному напрямку». Про спілкування з кондукторами приміських потягів та інструкції, як кілька разів проїхати за один квиток. Сценки, які він описує зі стриманим гумором, легко уявити у київському метрі: «Хлопчик встає, пропонуючи своє місце жінці. Його мати бурмоче, бо зайняла це місце для нього: “Більше ніколи не вставай!” Жінка, яка тепер сидить на цьому місці, відповідає: “У вашого сина манери кращі за ваші!”». Те саме — про «прописку», з якою в Берліні було непросто, і про особливе повітря промислового міста: «Ви почуваєтеся добре у смоґові, лісові прогулянки викликають у вас головний біль».

Перше речення цього нарису — «Сонячний день», три останніх — «Я щасливий, що досі можу загубитися в цьому місті. Та безтурботно обираю темний бік вулиці. І на мить вірю, що ніколи не знайду дороги назад». Спресовані в книжці -надцять років перетворюються на короткий відтинок часу від ранку до ночі. Дочитавши книжку до кінця, розумієш, що насправді вона не про Східний Берлін, не про існування вздовж Стіни і навіть не про вивихи радянського соціялізму в їх ендеерівській версії, а про життя як один день. Велику частину якого, хоч як це прикро, доводиться витрачати на лупання сеї стіни.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ярослава Тимощук ・ Квітень 2018
Спогади Юзефа Чапського лише певною мірою є військовими мемуарами – Друга світова війна тут радше...
Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...

Розділи рецензій