Ірина Шувалова. Ос

Січень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
329 переглядів

Київ: Смолоскип, 2014.

Лірика Ірини Шувалової надлірична. Слова, що їх знаємо ми й наші словники, у її творчості завжди перетворено і введено в ситуації, яких вони ще не знали. Тут усе є метафорою, а метафора прискорення буде кутом зору, з якого треба роздивлятися ці вірші. Ми повсюдно спостерігатимемо цю зміну швидкостей і зустріч гарячого розігнаного тіла смислу, настрою, ритму з поверхнями нашого сприйняття.

Ритми Шувалової найперші демонструють, звідки з’являється це фантастичне прискорення. Вірші починаються спокійно, поступово підсилюючись змістами з невідомих глибин, густин і теменей. Рими стають щільніші й гостріші. Наприкінці більшости віршів чути важкий звук від удару, від зустрічі з твердю: «з тихого града лагідна кавалькада / це посилають воїна вбити гада / це натякають гаду кусати лікті / це прирікають сад потонути в літі».

«Пропало навіки сумне королівство», «на сході займається біла пожежа ніщо» — це тільки початок книжки «Ос». Але «темне» завжди прихильне до суб’єкта лірики, «зле» любить цілувати в губи, в руки, «зле» завжди красиве й еротичне, згубне: «шепочуть із дна залишайся офеліє з нами / доглянемо ми твоє тихе покірне волосся / і будемо руки молочні твої цілувати / аж доки ні рук не залишиться ані цілунків».

У текстах Шувалової багато жестів розбивання. Посудини, в які авторка наливає життя, розколюються, випадають із рук і розлітаються на камінні під ногами. Це у вірші Олега Коцарева, написаному в 2000-х, пляшка шампанського «Падає, падає — й не розбивається». Шувалова утверджує інший поетичний модус, виписує все не так: світ не залишиться цілим, посуд навмисно буде розбито, навіть якщо це посудина неба, ріки, плоті.

Усі пророцтва фаталістичні, усі герої приречені, усі безсмертні смертні. Тут важко знайти затишне речення. І коли нас запрошують до насолоди, користатися цим треба із затиснутими зубами: «тільки давай потерпимо / вечір смакує терпко нам / вечір підняв люстерко / глянь який він прекрасний».

Приблизно водночас із «Осом» Шувалова оприлюднила книжку «Аз». «Ос» є книжкою ночі, тоді як «Аз» — книжка дня; «Ос» вибирає затемнені, дещо хворобливі й непевні, «новалісівські» простори й часи, а «Аз» шукає більш точних, витонченіших, вивіреніших, «класицистичніших» хронотопів. «Ос» тематично різноманітніша, ніж «Аз», попри те, що дія відбувається переважно вночі. «Аз» — рослинна, вона потребує сонця. Може, з «Осом» все саме так, бо авторку в цій книжці не цікавить життя, за яким можуть спостерігати всі, маючи лампу сонця. Вона бачить предмети справжніми лише вночі, коли їм не треба прикидатися іншими, коли вони наївно думають, що їхніх вад і прихованих здібностей, викривлених удень сенсів ніхто не помітить. Сонце в «Осі» постає таким хижим, що нейтралізує саме себе: «сонце полює оленів на горбах / серце оленяче мертво холоне з ляку» (олень — центральний солярний символ). А ніч рятує, тінь рятує, усе, що приховує, рятує чи бодай зрівнює сили: «трупом у трави ляжеш во славу дня / оленю тінь від сонця наздоганяй / доки пітьма батіжком не хльосне по крупу». Авторка швидко відчуває загрозу, але й одразу чує, де пролилася кров. Уночі не видно, як прискорюються предмети, саме тому їхні стики, вибухи та розбивання такі несподівані.

Шувалова каже небагато, не розкидається смислами й змістами, але промовлені речі — основоположні, важкі й виважені. Вони про «ріку», про «твердь», про «плоть», про «темінь», про «ос». У її віршах мало біографізму і зовнішніх реалій, вони щільні й закриті. Усі речі світу пристосовано для нового буття у книжці, і всі вони проходять крізь поетку. «Все що пройшло повз нас проростає нами», — каже вона в «Азі». І, зрештою, пише: «я до тебе прийду — і це буде дорога додому», зводячи багато що до новалісівської тези «кожна дорога веде додому». І цей дім — «Ос».

У фразах, у віршах, у книжках, поетиці, у рухові крові Шувалова шалено змінює швидкості. Після великого прискорення тіла гігантської маси вдаряння об поверхню має ґрандіозні наслідки: світло, темрява, «… та й усе», як у вірші «Macabre».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2018
Поезії Бельченко притаманний особливий різновид гармонії – вона насичена мотивами з історії...
Інна Булкіна ・ Квітень 2017
Сергій Жадан завжди тяжів до віршованого епосу, до створення «хроніки», розлогої історії про великі...

Розділи рецензій