В. Набоков. Оригінал Лаури. Насолода вмирати

Вересень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
159 переглядів

Харків: Фоліо, 2009.

Цей роман знову змусив літературознавців і шанувальників красного письменства сперечатися про те, горять чи не горять рукописи. Зокрема тоді, коли їхню долю вирішують не їхні автори. Ми тішимося, що Макс Брод таки не послухався свого друга Кафки й не спалив його романів; але хто може визначати, чи треба оприлюднювати твір, на який письменник наклав вето? От і рішення сина Набокова опублікувати останній незавершений батьків роман багато хто не схвалює.

Про сам роман і його мистецьку цінність говорити доволі складно, бо зв’язно написано лише невелику його частину. Цей текст вочевидь зацікавить дослідників творчости Набокова та читачів, яким спостерігати творчий процес цікавіше, ніж бачити результат.

Набоков писав свою «Лауру» на окремих пронумерованих аркушах, але тут зовсім не йшлося про гіпертекстовість чи якусь особливу текстову структуру. Це звичайнісінька лінійна оповідь, написана досить простою мовою, без особливих прикрас і занадто довгих речень. Вочевидь, письменник лише виписував сюжет і планував причепурити свій текст згодом. А втім, мовні ігри, що їх так полюбляв Набоков, уже присутні: наприклад, російське прізвище «Landskaya» він складає із «land» і «sky», землі та неба.

Оповідь дещо ускладнена тим, що у самому романі лікар-невропатолог Філіп Вайлд також пише роман. Відповідно, у текст потрапило багато медичної термінології, вплетеної в еротичні фраґменти. «Опуклі тазові кістки обрамляли плаский живіт – такий плаский, що спростував саме уявлення про черево. Її вишукана кісткова структура негайно прослизнула в роман, – насправді правила за таємну структуру того роману, а до того ж стала предметом низки віршів». Лікар пише про Флору, свою дружину, яка поступово (можливо, після того, як прочитала Петрарку) перетворюється на Лауру. Спершу описано її родовід (вона походить від художника, котрий помирає від «раку забуття») і дитинство, напрочуд схоже на проведені з вітчимом молоді літа Лоліти. «Скажімо, вона не наважувалася просто опустити руки вниз, щоб вони марно висіли, бо ж у такому разі могла відчути тильним боком долонь якусь страшну частину тіла того доброго, але сморідного й безцеремонного стариганя».

Флора стає для Філіпа ориґіналом, живою, справжньою моделлю, тілом, яке він досліджує і малює. «Такі зафіксовані деталі, як рот, що мимоволі розкривається в неї, коли вона витирає пах, і очі, які заплющуються, коли нюхає непахучу троянду, абсолютно точно відповідають ориґіналові». Але слід звернути увагу на ще один етичний момент. Лікар пише не лише про життя своє і своєї дружини, а й про їхню смерть. Він не досить вдало ховається під маскою героя на ім’я Філідор Саваж (прізвище у перекладі із французької означає «дикий», як і його справжнє прізвище у перекладі з англійської мови) і Лауру-Флору бере за ориґінал. В одному з епізодів подружка описаної в лікаревому романі дружини запитує її, чи вона вже прочитала книжку про свою смерть...

Еротикою смерти просякнуто увесь текст, починаючи від розповіді про самогубство Флориного батька через нещасливе гомосексуальне кохання. Далі, можливо, через бажання помститися своїй зрадливій дружині, яка нагадує йому перше кохання, лікар прагне умертвити в тексті її й себе. «Самогубство дарує насолоду...» Звідси й походить друга назва роману. Смерть виринає в уяві письменника як утрачений рай, як блаженство втрати і повернення цноти. Він не хоче помирати до кінця, малює на «психічній чорній дошці» літеру «I» (займенник «я»), який символізує автора, того, хто вмирає чи вчить умирати. Розказує, що ця літера – вертикаль, яка позначає його самого, тобто особу, яку він поволі починає стирати: знизу від пальців на ногах, тішачись, що йому більше не мулятиме взуття і не болітимуть нариви під нігтями, і далі до живота, «скрині з тельбухами», відповідальної за хвороби шлунку. Вайлд уявляє, що частини його тіла зникають, а потім подумки домальовує їх назад, щоби вони насправді не повідмирали. Згодом у нього справді починають німіти пальці, з’являється аденома простати, коли він стирає уже половину свого «я».

«Я натрапив на спосіб видалити думкою своє тіло...» – пише Набоков, однак видаляє заразом із тілом і думку тієї особи, і сам ключ до самознищення та самовідтворення. Автор умирає, так і не дописавши. Роман, який складає враження чогось чи то напіврозкладеного, чи то ще не цілком народженого, таки живе далі.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Галя Василенко ・ Серпень 2018
Роман скидається на величезне нестале рівняння, де відомі невідомі урівнено із повсякчасним...
Орися Грудка ・ Серпень 2018
У творі є порівняння із загадкою Сфінкса, що відсилає і до таємничого імені головної героїні. От...

Розділи рецензій