Составитель Михаил Погребинский. Оранжевая революция: версии, хроника, документы

Травень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
83 переглядів

Киев: Оптима, 2005.

Революції вчасно не дали в морду – тужливо побивався навздогін подіям, яким присвячено цю збірку, радник голови адміністрації президента Російської Федерації Павловський, – що його (вкупі з Охендовським і Погребинським) один аполітичний літератор, рятуючи від шкідників власний гектар інформаційного поля, волів би бачити «дуже відомим польським шляхтичем кінця XVI століття». В цьому є глибока рація: добре тому, хто через завивання у димарях і підворіттях протягу століть (люблю цей вислів – «на протязі століть», і наші газетярі теж його люблять) зумів не дочути треносів достойного держмужа, під які дбайливо і зичливо підставила торік у грудні свої шпальти московська «Нєзавісімая ґазєта». А хто не вберігся й ознайомився, хай тепер згадає, що вже мав змогу споглядати кулаки, якими після бійки вимахує перед носами помаранчевих американських наймитів голова Фонду ефективної політики, і возрадується: можна заощадити час і здоров’я на читанні передмови до російського видання, рекламованого на сайті цієї шляхетної інституції.

27 травня 2005 року Европейський Клуб представляє актуальну збірку «Оранжева революція: українська версія». Авторами матеріялів збірки є впливові українські, російські та европейські експерти й політологи. В книжці <...> розкрито механізми й деталі київських подій осені 2004 року, безпосередніми учасниками яких були автори й укладачі збірки. Упорядником збірки є директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинський, автор передмови до російського видання – Ґлєб Павловський.

В українській версії немає «української версії» в титулі й російської передмови – разом, зрозуміло, з її автором; але можна бути певним, що склад впливових політологів той самий, бо той самий укладач збірки. Варто тільки вточнити, що якраз на визнання своєї безпосередньої участи в київських подіях найясніший князь темників скромно і шляхетно не претендує – це добре видно з його торішнього поблажливого зауваження нишпоркам з «Української правди», які силкувалися з’ясувати авторство цього найвідомішого набутку української демократії (о). Він просто собі політолог. І це зовсім не про нього говорив у січневій «Критиці» Микола Рябчук:

Інформаційні кілери, либонь, можуть бути не гіршими співрозмовниками, ніж кілери автентичні. Але не варто ані одних, ані других уважати носіями якоїсь суспільно значущої ідеології, що її конче треба представити в нашому публічному дискурсі – заради священного плюралізму поглядів. Нема там ніяких поглядів, самий лише безмірний цинізм дрібних бісенят, що уявили себе білявими бестіями – майстрами «піару» й «політтехнологій» і сповнилися зневаги до лохів, козлів та інших недолюдей, якими вони воліли б і далі безкарно маніпулювати.

 Суспільна марґіналізація та забуття – ось найкраща кара цим «деміюргам». Демократія толерантніша від того авторитаризму, який вони нам насаджували, тому, сподіваюся, ніхто їх не цензуруватиме, не закриватиме їхніх газет і не відбиратиме ліцензій у їхніх телеканалів. Хай друкують свої «коментарі» у тижневику «2000» і «дискутують» між собою на каналі «чесних» новин «Україна». Але, заради Бога, не сідаймо з ними за один стіл у тих самих телестудіях і не вдаваймо, що оці інформаційні та політичні онопрієнки є елементами демократичної системи, живим утіленням ідеологічного плюралізму. Пошукаймо плюралізму деінде, серед людей не заплямованих інформаційним кілерством і політичною проституцією, – як хоч би, до прикладу, не надто нам любий, але не позбавлений принципів і суб’єктивної чесности Володимир Малинкович.

Отож не сором українським аналітикам Олександрові Литвиненку, Володимирові Малинковичу, Олексієві Попову, Максимові Стрісі, Олексієві Толпигу, Володимирові Фесенку, Антонові Фіньку в одній компанії респектабельно здавати у московский фонд свої аналізи, а тоді оприлюднювати їх, толерантно сидячи за одним столом із Сєрґеєм Марковим та Андраніком Міґраняном. Принаймні, читачам «Критики» той-таки Максим Стріха у квітневому числі переконливо пояснив: із якими виданнями співпрацювати, кожен вибирає сам собі, і найважливіше завдання публіциста – «достукатися до якомога ширшої авдиторії». Тож має тішити самолюбство той факт, що таки достукалися: старий Павловський нас помітив, і Погребинський приголубив, а міг же і в морду дати. Тепер, якщо комусь кортить «подискутувати» між собою навколо очевидного – ну там, мовляв, економіка мусить бути економна, політика ефективна, а мораль конструктивна, – треба звертатися до тижневика «2000» з Володимиром Малинковичем у ньому як живим утіленням ідеологічного плюралізму та суспільно значущої ідеології. А що праця в такому виданні потребує, як на мене, деякого напруження суб’єктивної чесности, то з діялогом, так потрібним для громадської злагоди, варто поквапитися: принципів може не вистачити надовго, ще двійко-трійко інтелектуальних зусиль, і –

 – Малинкович?.. – наморщить високе чоло котрийсь знавець нашої такої середньовічної історії. – Так-так... пригадую... був якийсь маловідомий орендар у маєтку одного відомого польського шляхтича кінця XVI століття.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Грудень 2017
Книжка представляє результати дослідження феномену гібридної війни Росії проти України, що його...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2017
Авторка сумнівається в тому, що рівень довіри громадян до державних інституцій можна вважати...

Розділи рецензій