Лілі Хайд. Омріяний край

Грудень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
385 переглядів

Переклад з англійської Лукії Зурнаджи
Київ: Дуліби, 2014.

Британська письменниця та журналістка прожила в Україні близько десяти років і 2008-го написала роман про непросте повернення кримських татар на свою історичну батьківщину. В українському перекладі він з’явився влітку 2014 року і, мабуть, у жоден із попередніх років не міг мати більшого суспільного резонансу. Хоча доволі симптоматично, що перший роман на цю тему є перекладним і з’явився лише нині. Вочевидь, українське суспільство — не кажучи про літературу — таки запізніло (чи то пак постфактум) почало реаґувати на ті виклики й загрози, які були перед українською державою всі роки незалежности.

1992 рік. Родина кримських татар покидає дім у Самарканді й переїздить до Криму, де на неї чекають лише ворожо налаштовані «місцеві», аж ніяк не втішені появою репатріянтів, які прагнуть навіть не повернути колись відібрані землі, а бодай отримати дозвіл жити на вільних територіях. Доки з’явиться перша більш-менш надійна домівка, яку, втім, відразу зруйнують бульдозером п’яні «сусіди» (звісно, за мовчазної згоди правоохоронців), їм доведеться пройти через низку випробувань. Замість стабільної роботи — важка фізична праця, замість затишного дому в Узбекистані — холодні стіни новобудови, замість комфортного співіснування з довкіллям — зневага сусідів і неприйняття з боку нової, не знаної їм української держави, замість стабільности — цілковита непевність щодо того, що чекає завтра. Читач бачить світ очима дванадцятилітньої Сафінар (Сафі), яка потрапляє в той-таки «омріяний край», про який із раннього дитинства чула від батьків, а найперше від дідуся, який пережив сталінську депортацію і десятиліттями мріяв повернутися «додому». Але, звісно, реальне життя на новому місці нічим не нагадує той рай, який, за дідовими розповідями, був тут у довоєнні часи (не кажучи про всі ті психологічні проблеми, які з’являються в дівчинки-підлітка в новому, не знаному їй середовищі).

Авторка заторкує чимало проблем, пов’язаних із болісною інтеґрацією кримських татар у свою стару-нову батьківщину, послідовно уникаючи категоричних узагальнень, особливо в національних питаннях. Скажімо, місцеві однолітки спершу знущаються із Сафі, але трапляється серед них і росіянка Лєна, яка заступиться за дівчинку і стане її товаришкою. Або таке: кримські татари принципово не довіряють місцевим (тим паче, росіянам), але саме місцевий Андрій почне дбати про Зарему, яку з малою дитиною покинув чоловік-киримли, а потім долучиться до кримськотатарських акцій протесту. Також і дід Сафі шукатиме порозуміння зі старим росіянином Аркадієм Якубовичем, який мешкає в його дивом уцілілому колишньому домі: виявляючи повагу, росіянин навіть розмовлятиме з «дідусем» кримськотатарською і запевнятиме, що після їхньої депортації життя на півострові змінилося, і не в ліпший бік; але, звісно, він відмовиться звільнити дім, у якому прожив не одне десятиліття (і його позиція читачеві буде теж цілком зрозуміла). Нарешті, в романі згадано й одну документально не до кінця потверджену гіпотезу про жорстоке знищення 1944 року кримських татар із Арабатської Стрілки, яких совєтське керівництво начебто не встигло депортувати разом із усіма іншими, тож потім просто втопило в морі, замітаючи сліди. Та й тут авторка буде до кінця «коректною», поінформувавши читача в післямові про неостаточність висловленої гіпотези.

У романі історія цієї вигаданої, хоч і узагальненої із численних реальних досвідів родини киримли завершиться більш-менш позитивно. Хай відкритий фінал і не ґарантує певного «завтра», але «нині» вони таки отримали дозвіл на проживання і, знайшовши сяке-таке порозуміння з новими сусідами, беруться за відбудову зруйнованого дому; а Сафі, нарешті теж інтеґрувавшись у новий для себе світ, зуміла полюбити його, ба більше, разом із дідом відшукала тут і затерті сліди «омріяного краю», який поєднав її з давно померлою бабусею.

У реальне, а не гіпотетичне «завтра» читача повертає хіба що авторська післямова, вочевидь, написана теж 2008 року, де Лілі Хайд коротко окреслює тодішнє становище кримських татар, чия культура, пише вона, «становить невід’ємну частину сучасної Кримської Автономної Республіки в складі України». Іще дивніше читати нині наступне речення, ніби вже зовсім із «паралельної» дійсности: «Найважливіше, що немає війни».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
Антропологічно і психологічно різні дівчата, із підробними документами – польки, що їдуть на...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
На відміну від інших домодерних суспільств, що зберігали пам’ять за моделлю «батьки – історія –...

Розділи рецензій