Наталка Сняданко. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

Квітень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
164 переглядів

Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.

Постать Василя Вишиваного, ерцґерцоґа з роду Габсбурґів, лише почасти відома українській публіці. Про нього згадують хіба що як про полковника леґіону Українських січових стрільців, рідше – як про тіньового політика, який докладався до утворення незалежної України на початку ХХ століття. Іще рідше – як про українського патріота з ледь не найвпливовішої світової династії, який теплі почуття до неоформленої української державности проміняв на взаємини зі своїми імперськими родичами. Це відкрита до романтизації постать, чия смерть стала предметом забобонних шепотів: документи кажуть, що туберкульоз забрав його і з життя, і з в’язниці на Лонцького. Утім, подейкують, Вільгельм викрутився і з совєтської неволі й жив у Львові під вигаданим іменем до 1980-х років. Наталка Сняданко бере цю плітку на віру, аби розповісти історію ледь не найромантичнішого прихильника української незалежности, ба більше, у своїх мріях – українського монарха.

Це якісний і захопливий жанровий текст. Історично-сімейна саґа, поділена на розділи, непретензійно названі за роками, в які відбуваються події. Читач із кінця XIX століття перестрибує в ранні двотисячні, з часів Другої світової – до Львова 1980-х. Зрештою, якщо добре освоїти зміст книжки, можна прочитати всю історію у хронологічному порядку. Та в цьому сенсу не більше, ніж у лінійному розумінні історії: авторці йдеться не про історичну реконструкцію, а про відтворення сімейної історії.

У центрі оповіді – п’ять поколінь, які, втім, нерівномірно наділено увагою. Сім’я ерцґерцоґа – його палацове дитинство і гімназійна юність; уже не ерцґерцоґ, а невизнаний сім’єю український патріот і його дружина Софія – юна представниця львівської інтеліґенції; їхній син та його сім’я; онука Галина, яка одружується зі своєрідною копією дідуся і народжує малого впертюха, котрий десь на генетичному рівні відчуває причетність до знатного роду. Найвідчутніший і найтривкіший зв’язок утворюється між дідом Вільгельмом і Галиною. Саме вона надихає дідуся взятися за мемуари – справа безнадійна для нервової вдачі українського Габсбурґа.

Покоління Вільгельмових дітей – батьків Галини – авторка м’яко обходить увагою. З одного боку, бо діти – це докази сексуальности батьків. Із другого – покоління 1960–1970-х виглядає прісно на тлі визначних батьків, та й не має умов до починань, доступних уже їхнім дітям. Паралель між Вільгельмом і Галиною – це паралель голосу дорослого мужа з великого роду минувшини й голосу його онуки в наш час. Обидва ці голоси однаково підірвано. Авторка філігранно проводить зв’язок між самоідентифікацією жителів довоєнної Східної Европи із самоідентифікацією часів української незалежности. Виявляться, що весь роман – про віднаходження свого «я».

Вільгельм Габсбурґ, немов сорочку, приміряє на себе українську ідентичність – як поближнє екзотичне, однак рідне його тілу вбрання. Власне, як свого часу це вбрання приміряв ледь не кожен, хто став прозивати себе українцем, – після вибору між іншими, часом комфортнішими, ідентичностями. Галина приміряє на себе роль сучасної української жінки, зберігаючи в собі ту екзотику, що її колись прийняв дід, як частину власного «я». Вона вирішує плисти проти течії і конструювати власну ідентичність – художниці, матері і, найголовніше, – якомога далі від спадку совєтського. Увесь рід, зрештою, самотужки шукає собі місце у світі: Вільгельмів батько, Карл Штефан, свого часу робить крок до вибору власної ідентичности й, передбачаючи розпад імперії, готує себе до ролі польського монарха. Його син, зрадивши батькові плани, все-таки йде його слідом і переходить від свідомости колективної до індивідуальної. У цьому символізмі криється і код України як такої – несамовитий пошук власного «я», прислухання до внутрішнього голосу, віднаходження власного ритму.

Для сучасної української прози цей роман є важливою точкою відліку, особливо з огляду на тенденції до «іншування» у нашому суспільстві: відмежовування себе від не-таких, вимірювання патріотизму походженням, гостре межування за етнічною ознакою. Рід, що його описує Сняданко, починається в Австрії, продовжується у польському Живеці, провадить до Львова, поєднується з представниками Східної України, а вже у XXI столітті виїжджає до Києва. Географія стає потужним засобом у руках авторки.

Не менш важливим у контексті пошуку себе стає питання Вільгельмової сексуальности. Його бісексуальність – визнання себе, зроблене у ворожому середовищі. У нашій, зазвичай такій цнотливій літературі це справжній поступ – опис цієї риси відбувається просто і природно, без скандалу.

Попри те, що в романі закодовано чимало цікавих та нагальних питань і про ідентичність, і про переосмислення історичних досвідів, це сімейний роман. Увиразнення його гучними іменами не надто спрацьовує. Зате спрацьовує авторчина гра з часовими пластами. Заміна совєтським періодом подекуди зайво романтизованої імперської доби – зрештою, нею так легко тішитися, якщо зважати лише на життя декількох десятків нобілійованих родин. Цей часовий зрив – справжня розкіш для авторів, які знають, як із ним поводитися. Персонажі Сняданко, проходячи історичний рубікон, хоч і зберігають свої «я», однак змінюються відповідно до доби, як і кожен, кому доводилося категорично замінювати свою дійсність. Вони і в совєтському Львові живуть за віденським часом, адже добре знають, що будь-які випробування і негаразди минущі.

Авторка трохи хибить щодо аж надто романтизованого побуту досовєтського Львова. Вона й сама каже, що цей роман радше про Львів і його епохи, ніж про власне Вільгельма. Але її опис того, як життя потроху втрачає свою матерію в добу комуністичного матеріялізму, – це талановите, хоч і дещо позбавлене гостроти, письмо. Увиразнюється цей період немалою кількістю ностальгійних мотивів. Туга за довоєнним (до обох воєн) життям опісля дивовижно перероджується в тугу за совєтським морозивом. Цей, часом не надто хірургічний, однак достойний для української прози розтин української ностальгії так само здається страшенно принагідним для сучасного читача.

Неокумулятивна структура роману – влучний вибір авторки. Класику сімейно-історичної саґи часом підважує, а часом підтримує нова форма, нова поетика. Візитівка Сняданко – повнокровні жіночі персонажі, разом із її прекрасним описом другорядних персонажів часом зміщує баланс роману з постаті головного героя. При читанні це може здатися вадою, та опісля відчувається його «простота» і «наближеність» – він неначе перестає бути головним і стає досяжним. Перестрибування між епохами витворюють щось схоже на пригадування сну – нечіткі контури, розмиті лиця і неможливість пригадати початок. Це роман про пам’ять, який виписано в каноні пригадування. Приємний текст, який проживаєш і після якого неуникно замислюєшся над власною ідентичністю.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Володимир Шелухін ・ Квітень 2018
Візуальний супровід тексту забезпечують світлини Валерія Мілосердова – фотографа, який здобув...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2018
Історії, які оповідає Катерина Калитко, відбуваються у фантазійних просторах альтернативної...

Розділи рецензій