Беринґтон Мур-молодший, Синіша Шикман, Владімір Ровдо.... Неприкосновенный запас. 2004, № 1 (33), № 2 (34)

Квітень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
107 переглядів

Напружені суспільно-політичні шукання російського інтелектуального бомонду не вщухають – про це ще раз свідчить чергове число ліберального часопису «Неприкосновенный запас». Як і раніші випуски, номер зосереджено навколо «перебирання» альтернативних форм і шляхів подальшого розвитку Росії. І хоча вона не фігурує серед головних персонажів першої теми випуску, її закулісна присутність угадується безпомилково: такий добір матеріялів мав би сенс лише тоді, коли всі його намистини нанизуються на одну нитку – нитку шукання свого шляху. Ліберальна інтеліґенція Росії знову підвела голову й заговорила. Та чи зможе вона запропонувати реальну, єдину (чи «об’єднану»?) альтернативу традиційній владі? Чи є у неї справжній «проєкт» Росії? Чи винесла вона урок зі своєї поразки в ХІХ столітті? Чи справді двічі в одну річку не ввійдеш?

Хай там як, але бажання повчитися на чужому досвіді їй не бракує. І про це красномовно свідчить перша тема числа – «Зміна режиму». Поступові м’які перетворення на противагу «кривавим» революціям: «Чи зможуть нові, безкровні, “демократичні” революції стати виходом із цієї дилеми?» – запитує редакція. Спочатку щодо цього висловлюється Беринґтон Мур-молодший, вказуючи на важливий внесок класів, які гинуть у вирі революцій, в уявлення про вільне суспільство. Науковець уважає практику селянського життя першоджерелом критики вад буржуазної демократії. А далі розпочинається «парад революцій»: спочатку Синіша Шикман переказує досвід сербської організації «Отпор» у веденні ненасильницької боротьби проти авторитарного режиму. Потім Владімір Ровдо оцінює перспективи «оксамитової революції» у Білорусі, доходячи висновку, що «заміщення <...> є найвірогіднішою формою подолання режиму особистої влади» в країні, хоча «розраховувати на швидке повторення «сербсько-грузинського» сценарію <...> не випадає». За ним про українську «шантажистську державу» з її «фасадовою демократією» веде мову Микола Рябчук, покладаючи надію на «зраду владних еліт» як на найпевніший шлях зміни режиму. Нарешті про грузинську «революцію троянд» розповідає Нодар Ладаріа. Порівняння сучасної кризи політичної участи в США зі схожими явищами в Давньому Римі проводить Сєрґей Туркін.

Наступну тему – «Економіка культури» – розпочинає нарис Алєксандра Бікбова про смак як вагомий позаекономічний чинник культурного виробництва й споживання, що зумовлено історичною диверґенцією сфер економіки та культури. Проблему смаку обговорює і Юрій Автономов, тоді як Анна Зайцева описує (анти)економіку рок-андеґраунду з її принципом «зроби сам» та альтернативними уявленнями про рентабельність, збут та інші ринкові категорії. Про ще одну суспільну альтернативу раціональній зисковій економіці – патерналізм – роздумує Євґеній Сабуров.

«Річ у собі, для себе і для нас» – так звучить остання тема числа, присвячена різним формам і рівням соціяльного буття речей. Розвиток ідеї етнографічного музею та її складників стає предметом міркувань Альберта Байбуріна, а Ларіса Шпаковська досліджує етапи соціяльного буття речей (практичне використання, девальвація, антикваризація), зокрема в совєтському суспільстві. Жанна Корміна дошукується історичних смислів військової присяги, а Яков Андерер побіжно оглядає стан українських інтелектуальних видань.

Тема «люди і речі» пронизує наступне число часопису «НЗ» за 2004 рік, яке розпочинається вступним есеєм французького соціолога Брюно Латура про звичайнісінькі матеріяльні речі, які, опріч суто інструментальних функцій, відіграють важливу роль у «заповненні» лакун морального виміру людського суспільства. Саме речі, на думку Латура, є тією «відсутньою» масою, якої не помічають соціологи, однак урахування котрої може кинути світло на підвалини функціонування суспільства різних індивідів.

Перша тематична частина числа називається, як і книжка Наомі Кляйн, «NO LOGO», дебатам довкола котрої й присвячено статті, вміщені в рубриці. Алєксандр Тарасов, спираючися на матеріяли масштабного дослідження, розповідає про ставлення російської провінційної молоді до назв брендів, описуючи три основні категорії молоді: розчавлені брендами, залежні від брендів та незалежні від брендів. Автор стверджує, що аґресія брендів у міському середовищі призводить до подальшого руйнування соціяльних зв’язків, самотности й дезорієнтації особистости. Алєксєй Козлов, простежуючи етапи становлення антиглобалістського руху, вказує на тенденцію перетворення його на те, проти чого сам рух виступає: на новий бренд. Це дозволяє антиглобалістам боротися з ТНК зброєю самих ТНК, але розмиває їхні цілі й ідентичність.

У другій темі числа – «Евросоюз: розширення в нікуди?» – представлено два протилежні погляди на розширення Европейського Союзу. Спочатку соціолог Ґеорґ Вобруба пропонує концепцію «східчастої інтеґрації» «проєкту “Европа”» й на підставі здобутих висновків обґрунтовує цей погляд на межі розширення «проєкту». За ним бере слово скептичний словенський поет Алеш Дебеляк, котрий акцентує увагу на бракові культурного змісту, який крився б за розрекламованим політико-прагматичним проєктом. У підрозділі «Соціологічна лірика» Алєксєй Лєвінсон займається пошуком незалежних від держави соціяльних структур у Росії. Він доходить висновку, що єдиними такими структурами поки що є мафія й інтернет, які найпомітніше розвинулися за постсовєтський період. У підрозділі «Культура політики» Антон Олєйнік аналізує цінність «іспанського уроку» переходу до реальної демократії для Росії, мета якого – позбутися «віртуальних ілюзій», які деформують принцип політичної участи в країні.

Яке ж місце посідали речі в совєтському суспільстві? Три статті теми «Совєтське суспільство як суспільство ремонту» з різних позицій досліджують характерну манію совєтських людей: ніколи нічого не викидати. Спочатку Єкатєріна Ґерасімова та Соф’я Чуйкіна роблять огляд макросоціяльних передумов подібної поведінки совєтських громадян, а вслід за ними Ольґа Ґурова звертає увагу на долю спідньої білизни в цьому аспекті. Потім Ґаліна Орлова вивчає практичне мислення, яке стояло за «ремонтними» практиками совєтських людей. Ольґа Брєднікова й Зоя Кутаф’єва переносять тему ремонту на нинішні реалії, ілюструючи її фактами «блошиного» ринку Санкт-Петербурґа. Завершується число, як, до речі, й попереднє, продовженням огляду української інтелектуальної періодики Якова Андерера, який, до речі, вельми схвально відгукується про «Критику».

М.К.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Лютий 2018
Число містить публікації, присвячені теперішній ситуації у країнах Східної Европи. Відкривають його...
Юлія Бентя ・ Березень 2016
«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у...

Розділи рецензій