Владислав Гриневич. Неприборкане різноголосся. Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні 1939 – червень 1941 рр.

Липень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1868 переглядів

Київ–Дніпропетровськ: 2012.

Монографію Владислава Гриневича «Неприборкане різноголосся» – так історик означив стан, у якому перебувала забита й залякана людність взірцево-показової частини сталінського СРСР – можна умовно назвати нарисом суспільно-політичної історії України у 1939–1941 роках. Її скомпоновано за проблемним принципом: окремі розділи присвячено поглядам населення (передусім мешканців УРСР) на пакт Молотова–Рибентропа та «визвольні походи» 1939–1940 років, на боєздатність Червоної армії та приєднання Західної України, соціяльно-економічну політику влади напередодні радянсько-німецької війни тощо.

Автор цитує «недалекоглядних» комуністів, які засуджували пакт із Гітлером, не зрозумівши, що це був успішний тактичний хід, який нацькував капіталістичні країни одна на одну. Наголошено низький рівень продовольчого забезпечення Червоної армії під час «визвольного походу» в Західну Україну, неорганізованість, що спричинила чималі жертви і втрати техніки від вогню своїх же військ. Описано поведінку червоних бійців, зокрема приклади суїцидів як наслідку зустрічі з ситим світом капіталізму, випадки крадійства та розбою, а ще – оце вже нові факти – наведено відомості про замахи, що їх учиняли рядові проти командного складу, зокрема проти Ґеорґія Жукова.

Не оминає книжка й знаменитих розповідей про те, як шокував львів’ян низький рівень побутової культури (щоб не сказати безкультур’я) «більшовицького десанту» – партрадактиву з Великої України. Проте цікаво було би почитати і про менш відомі аспекти зустрічі «сходу» та «заходу»: наприклад, про враження очитаних прибульців, що виросли в індустріяльних центрах, від місцевих селян, серед яких відсоток неписьменних був суттєво вищим, аніж серед тогочасного населення УРСР; або навпаки, про враження вкрай консервативного, переважно селянського суспільства відсталої, як пише Гриневич, Західної України ну хоч би навіть від демонстрованої йому (квази)української кінематографічної продукції, про яку в Польщі, на відміну від СРСР, годі було й говорити.

Втім, попри ці деталі, подана у книжці картина не виглядає однобічною – разом із «антирадянськими проявами» згадано і відданість як наддержаві, так і її частині – УРСР. Навіть чекісти, систематично роздуваючи у своїх донесеннях внутрішню загрозу, відзначали, що більшість населення підтримало «золотий вересень» 1939 року: поділ Польщі й подальшу українізацію Волині та Галичини. Промовистим є вислів: «Пишаюся своєю Батьківщиною, яка одинока захищає пригноблені національності та звільняє їх від капіталістичної неволі». Малознаний факт: командувач українським фронтом Семен Тимошенко дістав наказ бути готовим заснувати на території між Бугом і Віслою «Польську Радянську Соціялістичну Республіку». Але за договором 28 вересня 1939 року всі польські етнічні землі відійшли Німеччині. ПРСР під назвою ПНР довелося створювати дещо пізніше.

Часто-густо українські громадяни тішилися з того, що Радянський Союз захопив 1940 року частину Фінляндії. Працівникові АН УРСР Олександрові Оглоблину, судячи зі щоденникового запису, міжнародне значення підсумків Зимової війни бачилося так: «Цей договір – великий удар по Англії». А новину про анексію Бесарабії та Північної Буковини, завдяки якій до української території прирощено Чернівецьку й Акерманську (Ізмаїльську) області, народ сприйняв мало не тріюмфально. Як пише Гриневич, пересічних громадян зачарувала «магія нашої сили»: взяли без жодного пострілу, лише оголосивши ультиматум! Серед української інтеліґенції точилися розмови про ймовірне приєднання Болгарії та бажаність захоплення Дарданел.
Поволі загарбницьке комуністичне збудження опановувало суспільство, і заважали цьому... міжнаціональні проблеми. Саме на перші два роки Другої світової війни припав період національної «уніфікації» Червоної армії, бо закінчився перехід від територіяльного до загальносоюзного принципу служби. 1938 року вийшов наказ про ліквідацію національних частин, що призвело до «великого переселення» у збройних силах, а одинокою мовою статуту стала російська. Напружености між українцями та росіянами автор не фіксує, навпаки, брати-слов’яни виявляли єдність у ставленні до азіятів і кавказців, дружно називаючи їх «дикунами» і «тваринами». Подібно до теперішніх військових буднів, траплялися подеколи й «битви народів». Перепадало євреям, яким закидали боягузство, хитрість, фізичну кволість, а часом і «жидо-більшовизм» – надмірну близькість до владного пирога. З антисемітизмом, як видно з книжки, влада боролася жорсткіше, ніж із виявами ісламофобії: мусульманам командири й політоргани різного рівня часто-густо закидали недисциплінованість і «волинку».

Поза тим країна жила майбутньою війною. Прикметною рисою свят наприкінці 1930-х років стала демонстрація сили й імітація ритуальних убивств (приміром, розправ над «імперіялістами» чи «куркулями»). Жодна з державних урочистостей не обходилася без гри сталевими м’язами. У Києві на військовий парад 1 травня 1939 року прийшло, за офіційними даними, пів мільйона людей. У серпні того-таки року на масовому святкуванні Дня авіяції у столиці України було проведено показове десантування 1200 бійців (врахуймо, що повітрянодесантні війська – знаряддя аґресії).
Мілітаризації слугували і драконівські закони про поневолення робітників, тобто заборону вільного працевлаштування, і викачування з населення «добровільно-примусових» позик, яких йому уповні так ніколи й не повернули. Військовим цілям було підпорядковано і завершення колективізації у Центральній Україні в 1939–1941 роках. «Хутірські господарства, – казав перший секретар Житомирського обкому КП(б)У Гречуха, – прекрасний осередок для диверсійної роботи: ліси, поля, ніхто не оглядає, не бачить, хто прийшов, не те, що у селі». Внаслідок мобілізації та зростання випуску продукції ВПК різко погіршилося забезпечення населення харчами та іншими товарами, що провокувало черги, товчію та голодні бійки.

Влада знала, заради чого прирікала народ на злигодні. Очільник політуправління РСЧА, українець Олександр Запорожець, 9 червня 1941 року випустив проєкт директиви про аґітування солдатів за світову революцію. «Нові умови, в яких живе наша країна, сучасна міжнародна ситуація, в якій криються несподіванки, і завдання, що їх поставила партія Лєніна–Сталіна та радянський уряд перед Червоною армією, вимагають рішучого повороту у пропаґандистській роботі, більшовицького виховання особистого складу в дусі палкого радянського патріотизму, революційної рішучости та повсякчасної готовости перейти у нищівний наступ на ворога».

Для повноти книжці бракує хіба що двох розділів: по-перше, нічого не сказано про реакцію радянських громадян на захоплення в 1940 році Прибалтики; по-друге, важливо було би саме на українському матеріялі описати очікування мирними мешканцями та силовиками (зокрема НКВС) «священних боїв» – марксистського Армагедону. Інакше кажучи, за словами російського дослідника Владіміра Нєвєжина, варто було змалювати синдром наступальної війни, аґресивну лихоманку, до якої довів Радянський Союз кремлівський горець. Але у «Неприборканому різноголоссі» про підготування нападу на Німеччину доводиться читати «між рядків» – це ключове питання у книжці чомусь обійдено. Власне, саме строкатість цих підготувань і стала головною причиною поразки 1941 року, а не «нелояльність чималої частини населення України» – «слабкої ланки сталінської імперії», як постульовано в прикінцевому акорді книжки. Бо ж Південний і Південно-Західний фронти 1941 року твердо тримали спільний удар Вермахту, гонведів і румунів, а радянські літаки бомбардували Словаччину, Угорщину та нафтопромисли Плоєшти. Посипалася ця ділянка (несподіваної) оборони через відступ – точніше, втечу – військ Північно-Західного і знищення Західного фронтів, де воювали переважно росіяни та білоруси.

На жаль, книжку побудовано на розгляді поодиноких випадків, цитуванні окремих висловлень: зазвичай годі збагнути, якою мірою ця вибірка є репрезентативною. Адже джерела – повідомлення, надто зведення як партійних організацій, так і органів держбезпеки – послугувалися узагальненнями: «більшість населення виявило» чи «траплялися окремі неґативні висловлення». Саме цих синтетичних частин документів у книжці не подано, і це зменшує її цінність.

Приміром, провисає твердження, нібито українці підтримували «лише» приєднання до УРСР етнічних українських територій, а російських людей захоплював радянський експансіонізм. Заявляючи, що українці засуджували комуністичний імперіялізм «у всіх його виявах», автор не доводить цього. А тимчасом Фінляндію намагалися завоювати, зокрема, й українці Клім Ворошилов, Семен Тимошенко, Григорій Кулик і Михайло Кирпонос (при цьому Кулик і Кирпонос у 1939–1940 роках піднялися кар’єрними щаблями). Сумнівно, що, отримуючи чергові дачі, службові автівки й ординарців, глибоко в душі вони гидували загарбницькою політикою, яку самі ж і чинили.

Тезу про поголовну антирадянськість українців зіперто великою мірою на, сказати б, «красномовні» спогади еміґранта Федора Пігідо-Правобережного та інших свідків та учасників, яким 1945 року поталанило утекти. Вони, як і мемуаристи власівського штибу, писали, що радянські люди аж марили іноземним вторгненням. Яке чомусь успішно відбили.

Проте загалом праця робить внесок у розуміння Другої світової війни, історії СРСР та України. Вона варта того, щоби після доопрацювання перевидати її в Києві та перекласти російською й англійською мовами – задля поширення й визнання у західному академічному світі того факту, що в 1941 році Радянський Союз готував аґресію проти Европи.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Єгор Брайлян ・ Листопад 2017
Бестселер британського історика та журналіста Ніла Ферґюсона присвячено вирішенню одвічних питань:...
Володимир Шелухін ・ Червень 2017
Книжку сповнено дражливими, травматичними спогадами про повсякдення війни: виживання, окупацію,...

Розділи рецензій