Zbigniew Wojnowski. The Near Abroad. Socialist Eastern Europe and Soviet Patriotism in Ukraine, 1956–1985

Лютий 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
141 переглядів

Toronto; Buffalo; London: University of Toronto Press, 2017.

Книжку польського історика, доцента катедри історії, філософії та релігієзнавства Школи гуманітарних і соціяльних наук Університету Назарбаєва Збіґнєва Войновського присвячено проблематиці совєтського патріотизму в Україні 1956–1985 років. За словами автора, вона є спробою відповісти на запитання, що мають на увазі люди, які жили в Україні у зазначений час, називаючи себе совєтськими, а також заперечуючи свою совєтську ідентичність. Автор вивчає історію українсько-російських відносин і ставлення наших співвітчизників до західних сусідів, зокрема, угорців, чехословаків та поляків.

У першому розділі йдеться про події 1956 року (виступ Хрущова на ХХ з’їзді КПСС із доповіддю «Про культ особи та його наслідки», Познанські протести, вторгнення СССР до Угорщини) та їхні наслідки для жителів УССР. Зазначено, що, з одного боку, критика Сталіна, яку здійснював Хрущов, а з другого – трагічні події у країнах-сателітах Совєтського Союзу змусили людей замислитися над напрямком, у якому рухалася їхня держава після смерти «батька народів». Крім того, вони привели до ідейного розколу українського суспільства на тих, хто вважав, що совєтська система перебуває на межі розпаду (їх була меншість), тих, хто був переконаний, що на неї очікує не розпад, а реформування (такі критикували політику Хрущова, стверджуючи, що в державі слід проводити реформи на кшталт тих, що їх упроваджували в інших країнах соцтабору), і тих, хто вірив, що Хрущов зайшов занадто далеко у критиці Сталіна, а його політика призвела до розбрату й нестабільности (їх була більшість).

Другий розділ «Дружба у Совєтській імперії: Порятунок інтернаціоналізму в Східній Европі після 1956 року» розповідає про спроби керівництва СССР дати раду спадщині конфліктів 1956 року. Зазначено, що після придушення Угорського повстання Хрущов разом із українським партійним керівництвом запровадив нові види контактів між СССР і його західними прикордонними територіями, до яких входила Совєтська Україна, та його східноевропейськими країнами-сателітами. Серед іншого, вони передбачали обмін журналістами і туризм. На авторову думку, такі дії влади були спробою, з одного боку, загоїти рани 1956 року, а з другого – показати жителям совєтської України переваги соціялізму. Зважаючи на те, що вони були значною мірою провальні, від кінця 1960-х років влада почала ставити під сумнів їхню спроможність сприяти формуванню інтернаціоналістичної ідентичности, яка мала звести нанівець важливість державних кордонів та етнічної свідомости.

У третій частині йдеться про спробу реформувати соціялістичну систему в Чехословаччині 1968 року – «Празьку весну». Послаблення цензури, полегшення виїзду її громадян за кордон, відкриття кордону з ФРН – ці заходи чехословацьке керівництво розцінювало не як антисоціялістичний демарш, а як спробу побудувати соціялізм із людським обличчям. Спершу влада Совєтського Союзу мирилася з тим, що відбувається в ЧССР, та реформи зайшли так далеко, що вона більше не могла не звертати на них уваги. Результатом стало вторгнення військ СССР та інших країн-членів Варшавського договору до Чехословаччини у серпні 1968 року. Ці події викликали неабиякий резонанс в УССР. Для багатьох вони стали доказом того, що владу Совєтського Союзу в Східній Европі засновано на загрозі застосування сили. Крім того, вторгнення до ЧССР продемонструвало, що соціялізм не є переконливим показником совєтськости. Відтак українці почали шукати відповіді на запитання: що означає бути совєтським з огляду на поточні події? Якщо бути совєтським – це не просто бути соціялістом, то що тоді? Відповідь, яку давало керівництво держави: бути совєтським в Україні – це бути українцем, а бути українцем – це бути совєтським. Іншими словами, стверджуючи, що соціялізм – це ідеологія, яка об’єднує СССР із його східноевропейськими країнами-сателітами, влада починає наголошувати важливість етнічних розбіжностей, намагається заручитися лояльністю людей, звертаючись до їхнього націоналізму.

Четверту частину «Перетворення на ворогів: Історична пам’ять та етнічні основи совєтського патріотизму в Україні, 1968–1980» присвячено аналізові спадку «Празької весни». Показано, як совєтська влада мобілізувала українські історію, мову, звичаї і традиції, аби досягнути своєї мети. Совєтський патріотизм в УССР у цей час був тісно пов’язаний із популяризацією сильної етнічної ідентичности. Офіційні публікації та закордонні поїздки сприяли формуванню уявлення про об’єднану совєтську спільноту, що складається з однорідних етнонаціональних груп, причому українську національну ідентичність було визначено в опозиції до Східної Европи. Це давало змогу пропаґувати бачення України як частини світу, де панує Росія, а також значно ускладнювало її ототожнення з культурною та політичною спільнотою, яку утворювали Угорщина, Чехословаччина й Польща.

Останній розділ має назву «Прелюдія до перебудови: Солідарність і совєтський патріотизм, 1980–1985». Автор показує, які наслідки для совєтської ідентичности жителів УССР мали події першої половини 1980-х років у Польщі. Зокрема, зазначає, що в той час, як порівняння із Заходом викликало у населення Української ССР невдоволення совєтською економікою, сприйняття Польщі лише підкріплювало в ньому відчуття належности до уявної совєтської політичної спільноти. Та висловлюючись про польську кризу з позицій совєтського патріотизму, українці все-таки стали дозволяти собі обмежену критику керівництва. Як результат, частина жителів УССР далі сповідувала елітарне бачення совєтського патріотизму, а частина – кинула йому виклик.

В епілозі автор береться з’ясувати наслідки політики ідентичности для сучасної України. Зазначено, що історія побудови совєтської ідентичности в нашій державі та історія її відносин із західними сусідами мають вирішальне значення для розуміння розбіжностей, що нині існують в українському суспільстві, а також відносин між Україною, Росією та країнами Східної Европи.

Наприкінці вміщено списки посилань, використаних джерел і літератури, а також покажчик згаданих у ньому імен, понять, географічних назв.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Василь Кононенко ・ Серпень 2018
Великий масив насамперед польськомовних документів за 1652–1654 роки проливає світло на події в...
Орися Грудка ・ Квітень 2018
У Сатеровому трактуванні сумнів Заходу стосувався самого стрижня сучасної Росії: абсолютного...

Розділи рецензій