Кадзуо Ішігуро. Не відпускай мене

Жовтень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1219 переглядів

Переклад з англійської Софії Андрухович
Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.

Це перший український переклад Кадзуо Ішиґуро, класика сучасної британської прози, букерівського лавреата (за роман «Залишок дня», 1989), щойно удостоєного Нобелівської премії. Письменник народився в Наґасакі, закінчив університет у Кенті, пише англійською, вважає себе «громадянином світу» і автором «міжнародних романів», тобто таких, що існують на перехресті національних канонів і поєднують у собі сюжетні та стилістичні тенденції, однаково властиві великим острівним культурам Сходу і Заходу. Ішиґуро традиційно зіставляють із Владіміром Набоковим і Джозефом Конрадом. Мабуть, у цьому є певний сенс, проте цей автор не схожий на жодного з них. Ішиґуро не створює сюжетного саспенсу і не захоплюється постмодерною каламбурною грою. Він обрав модель оповідача, максимально відстороненого від автора і заглибленого, вкоріненого саме в створеній романній дійсності й упізнаваній традиції. Таким був Стивенс, герой його «взірцевого» роману «Залишок дня», старий англійський дворецький, власне, втілення англійської культурної традиції як такої.

«Не відпускай мене» – сьомий роман Ішиґуро і перший, який не звертається до ані близького минулого, ані до сучасности і не має прив’язаности до історичного часу. За сюжетними ознаками це фантастика, проте читач дізнається про це не спочатку і доволі довго читає книжку як традиційний англійський роман про закриту школу, ізольований простір зі «скелетами в шафах» (звичне очікування на детектив), традиційно англійським озиранням на Джейн Остин, бо це жіноча оповідь про психологічні нюанси відносин у трикутнику.

Зупиняють згадки про «особливість» і якісь загадкові та хворобливі «виїмки». Виявляється, що це антиутопія, і герої – справді «особливі» істоти. Варто сказати, що роман було написаний тоді, коли найпопулярнішою темою «новин зі світу науки і техніки» було славнозвісне ягнятко на ім’я Долі. Притчевість, властива фантастичним текстам, часто спрощує проблему, у цьому випадку – маніпуляцію, умовну неповноцінність тощо. Ішиґуро вирішує свій сюжет інакше. Клони служать людству, позбавлені волі, вони приймають свою долю як належну. Але вони не позбавлені розуму, почуттів, здатности любити й відчувати біль. Вони не такі, як ми. Але, здається, кращі за нас. Ішиґуро змальовує світ без уявлення про волю, але з догматом приречености.

Окремо треба сказати про наративну модель, що її часто обирає Ішиґуро: це так званий «ненадійний оповідач», такий, що знає не більше за читача, а згодом і менше. Так утворюється просвіт між автором, читачем і вигаданим світом. У читача завжди залишається відчуття недоказаности, проте саме в цьому випадку вона стає конструктивним складником сюжету. На неповному знанні, на відсутності інформації тримається романна колізія, та й світогляд героїв роману теж зумовлено неповним знанням про себе і про те, що на них чекає.

Інна Булкіна

 

Роман британського письменника японського походження Кадзуо Ішиґуро не є новинкою: виданий понад десятиліття тому, з низкою престижних номінацій та нагород, екранізований, він добре відомий західним, насамперед англомовним читачам.

Хоча дію роману перенесено в майбутнє, в ньому немає надмірної футуризації. Єдиний «фантастичний» елемент у сюжеті – клонування людей із метою вирощування органів для виїмок. Клонів, на яких не поширюються «права людини», утримують і виховують окремо. Кон’юнктурні політичні й етичні дебати провокують початок експерименту зі створення школи Гейлшем, організованої за принципами привілейованого закритого інтернату, де дітей-клонів заохочують до мистецтва. Їхні твори (картини, вірші тощо) періодично забирають для виставок, де організатори експерименту міс Емілі (за сумісництвом педагогічна працівниця з Гейлшема) та Марі-Клод намагаються переконати людей, що клони розвиваються так само, як і люди, «мають душу». Їхні спроби не знаходять відгуку, і врешті Гейлшем закривають, вихованці – герої роману Кеті, Рут і Томі – дізнаються про це вже після свого від’їзду. Та й узагалі більшість із того, що пов’язано з експериментом, стає відомо наприкінці, а поки що вони закохуються, як звичайні підлітки, конфліктують через дурниці, порушують шкільні правила, бігаючи через грядку ревеню, старанно (чи не дуже) вчаться, розмірковують, хто ким хотів би стати, і чекають на момент, коли доведеться пройти визначений для них усіх шлях: від вихованця до опікуна, що допомагає донорам після виїмок, і власне донора, який має віддати себе на порятунок людей. На перший погляд, це героїчне покликання, що здійснюється автоматично, без вибору. І в цьому, можливо, засаднича моральна дилема роману: героїзм неможливий без усвідомлення. Він неможливий в інституціоналізованій формі. Кеті, ставши свідком загибелі коханого, подруги, зникнення спільноти, з якою мала так багато спільного, стоячи на засміченій вітряній галявині, приймає свою долю. І це прийняття стирає межу між героїзмом та безвихіддю.

Роман – це потік пам’яті, в який врізаються принагідні життєві діялоги: Томі бореться з надмірною підлітковою емоційністю, Кеті не може дати раду підозріло вагомому інтересові до теми сексу. Полишаючи Гейлшем, герої згадують давніх знайомих і шкільні події в новому контексті, теми й інтереси змінюються. Зрілість пов’язують із поступовою втратою зв’язків, звичної прив’язаности. Клони роз’їжджаються, аби стати донорами, зникають у різних куточках країни. Уже залишивши школу, заради розваги, вони намагаються знайти інші «Я». Думка про те, що їх клоновано, наводить їх на припущення, що десь має існувати «справжній» прототип із «нормального» життя. Полювання за схожістю – прагнення віднайти власний сенс, власне єство, самого себе в «нормальному житті»: з коханням, дрібними клопотами, пряжкою на портфелі, що не застібається. Два світи, що ледь перетинаються, стають карикатурними віддзеркаленнями один одного. Між ними так трагічно багато спільного, що повне зближення неможливе.

На тлі пригнічення й порожнечі, що наростають, між Кеті й Томі виникає почуття, що зближує їх уже тоді, коли Томі стає на шлях неминучих виїмок. Розміщення зацементованого майданчика кінґсфілдського медичного центру, де знаходить останній притулок Томі, на місці відпочинкового табору «звичайних родин» – символічне. «Я бачила дещо інше. Бачила, як надходить новий світ», – урешті-решт, ми теж є його свідками: нові технології, нові виклики, нова етика – старі проблеми. Цей світ буде іншим, але чи буде він кращим?

Володимир Шелухін

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
Антропологічно і психологічно різні дівчата, із підробними документами – польки, що їдуть на...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
На відміну від інших домодерних суспільств, що зберігали пам’ять за моделлю «батьки – історія –...

Розділи рецензій