Йозеф Вінклер. Natura morta. Римська новела

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
348 переглядів

Переклад з німецької Нелі Ваховської
Чернівці: Книги–ХХІ, 2015.

«Natura morta» — друга книжка сучасного австрійського письменника в українському перекладі. Ця «римська новела» в шести епізодах — твір, якому непросто дати чітке жанрове означення. Спершу це справді літературний «натюрморт» — у найдрібніших деталях прописаний фраґмент із життя «вічного міста». Буденний світ базару на П’яца Віторіо Емануеле неподалік Ватикану, який постає перед читачем, є до такої міри візуальним, що здається майже матеріяльним: із бароковою увагою до контрастних кольорів, гри світла і тіні, суміші запахів, дотиків і звуків. Життя тут тісно переплелося зі смертю: криваві, аж до нудоти, ятки м’ясників, ряди риб із виряченими очима, поміж якими виринають гірки стиглих овочів і фруктів; а з другого боку, звичний галас торговців і покупців, юрмища випадкових перехожих і «місцевих» жебраків (у якому чуємо й окремі голоси).

Але якоїсь миті «об’єктив» вихоплює в натовпі постать «сина торговки інжиром» — юного і вродливого Піколето, з віями такими довгими, «що майже торкалися його щік» (ця деталь нав’язливо виринає в тексті знову й знову), — і далі вже рухається за ним аж до площі святого Петра, де хлопець намагається збути знудженим туристам свій товар. Молодість і безпосередність Піколето, здається, притягують до нього решту персонажів; і те, що починалося як серія статичних замальовок із грайливим відсиланням до фламандських натюрмортів, знайшовши свою «ціль», набуває динаміки і розкручується в повноцінний літературний сюжет, із драматичною кульмінацією і трагічною розв’язкою.

Асоціяції з кінематографом, зокрема з П’єром Паоло Пазоліні (як натякає й анотація), майже неминучі: стрімкі переходи від загальних до великих планів, картинки Рима, далекого від туристичної «вилизаности», увага до «простої» людини з її тілесністю і в сукупності пристрастей та поривів (і кумедних, і заборонених). Оповідач тут не незримий, він схильний до гумору в усьому діяпазоні — від легкої іронії до ґротеску, — і час від часу нагадує про свою присутність. Вінклер, знаний як довершений стиліст (і в українському тексті видно сліди кропіткої праці перекладачки), майстерно вибудовує оповідь, дозуючи емоційні переживання й не даючи з головою поринути в перебіг подій. Водночас він симпатизує своїм персонажам і співчутливо дивиться на їхні болі та страждання; хоча розповідь усе одно завершиться типовим для кінематографа віддаленням «камери» й переходом на загальний план.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
Антропологічно і психологічно різні дівчата, із підробними документами – польки, що їдуть на...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
На відміну від інших домодерних суспільств, що зберігали пам’ять за моделлю «батьки – історія –...

Розділи рецензій