Алег Латышонак. Нацыянальнасьць – Беларус

Лютий 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
1763 переглядів

Інстытут беларусістыкі, Беларускае гістарычнае таварыства, 2009.

До збірки наукових і публіцистичних праць білоруського історика, який живе у Польщі, ввійшли монографія «Від білих русинів до білорусів: біля витоків білоруської національної ідеї», а також рецензії, інтерв’ю, спогади та статті, об’єднані темою формування білоруської національної ідентичности. Алєг Латишонак називає білорусів «подвійними сиротами, бо це русини, позбавлені Києва, і литвини, позбавлені Вільна», тому, нарікає він, історію Білорусі доводиться конструювати з уламків історії Русі та Литви.

Для історика основною ознакою існування етносу є його самоназва. Тож першим документальним свідченням наявности самоназви у предків білорусів, якими були мешканці Полоцького князівства, можна вважати слова «Войнега Палачанін», нашкрябані у XII столітті на стіні Софії Київської. Натомість перша документальна згадка західноевропейців про Білу Русь як про Alba Russia датується серединою XIII століття і міститься в анонімному трактаті «Опис земель» із «Дублінського рукопису». Самі ж предки сучасних білорусів почали називати свій край Білоруссю лише у другій половині XVI століття під впливом польської географічної традиції.

Першим, хто письмово задекларував себе білорусом, був поет із-під Вітебська Саламон Рисінський, який 1586 року записався до університету в Альтдорфі як Solomo Pantherus Leucorussus. А першим політиком, який виступив від імені Білої Русі, автор уважає шляхтича Канстанціна Вацлава Паклонського – той 1654 року перейшов на бік московського царя, проголосив себе «полковником білоруським», зорганізував козацький полк і намагався створити на білоруських землях автономію на кшталт Гетьманщини.

Історик пояснює уповільнене формування білоруської ідентичности демографічним, матеріяльним та духовним занепадом Білорусі після Московської війни 1654–1657 років, поділами Речі Посполитої та перебуванням краю у складі Російської імперії. Білоруське націєтворення відновлюється лише в останній третині XIX століття, і головною проблемою для білоруського руху стало створення власного бачення історії.

Латишонак оцінює успішність національних рухів за двома критеріями: наявність власної держави (без огляду на форму правління) та використання власної мови (без огляду на багатство літератури цією мовою). За цими критеріями, пише історик, білоруський національний рух має видаватися просто неймовірно успішним. Справді ж-бо: незалежна білоруська держава постала 1991 року – через якихось 120 років після того, як жменька інтелектуалів усвідомила себе окремою нацією, і лише через 74 роки після того, як вони поставили собі за мету вибороти політичну самостійність. Щоправда, у «Рейтинґу европейських націй на початку XXI століття» Алєг Латишонак зараховує білорусів до тих націй, які, попри наявність своєї держави, мають проблеми із власною мовою: ірландців, норвежців та, звісно ж, українців.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Розділи рецензій