Вольфґанґ Вельш. Наш постмодерний модерн

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
296 переглядів

Переклад із німецької А. Богачова, М. Култаєвої, Л. Ситніченко
Київ: Альтерпрес, 2004.

Коли берешся за читання цієї книжки, незрозуміло, яка реакція була б адекватнішою – подив чи сміх. Німецький теоретик постмодерну з перших сторінок по-німецьки серйозно доводить (запевняє?), що саме постмодерн нині на часі і що нам потрібен серйозний, відповідальний, свідомий себе постмодернізм, як у Ліотара, а не сміховинний постмодерн усілякости, якийсь диснейленд чи лунапарк. Проте з часом звикаєш до такого стилю і починаєш дослухатися до змістовних Вельшевих арґументів.

Постмодерн не є чимось, що існує абсолютно після модерну, він сам становить етап модерну – але «постмодерно» оформленого, коли провідною тенденцією стає радикальна плюральність перспектив, – такою є головна теза книги. Не просто будь-яку претензію на тотальність треба відкинути – а за Нового часу саме така претензія зумовлювала насильство, тому що всеохопні концепції були суб’єктивно витворені та містили вимогу обов’язкового визнання з боку всіх решти, – треба уникати навіть ностальгії за єдністю, притаманної модернізмові початку минулого століття. Вельш розуміє під постмодерном не просто певну епоху, а стиль мислення, налаштованість думок. До ідейних натхненників постмодернізму він зараховує не тільки Вітґенштайна та Канта, але й Аристотеля та Паскаля. Як це часто відбувається в ході дискусій про сутність модерну та постмодерну, обидва Zeitgeister виявляються дуже розмитими, їхні зміст і кордони непевні. Скажімо, сам Вельш вирізняє протилежні форми постмодерної критики модерну: таку, що закидає модернові тотальність і пропонує терапію плюральности, й таку, що закидає модернові диференційованість і пропонує терапію єдности. Габермас – цей затятий захисник модерну всупереч постмодернові – виявляється багато в чому постмодерним мислителем. Така невизначеність не дивна: Вельш-бо відмовляється від будь-яких спроб дати загальнозначущу перспективу чи запропонувати трансцендентальне обґрунтування – тож залишається лише слушна критика та «мудрість» як конститутивна – поряд із науковістю – ознака філософії. Власне, свідоме ведення дискусії в оптиці певної мовної гри є підставою радше культурологічного, аніж філософського характеру книжки. Автор розглядає не лише філософські підстави постмодернізму, а й мистецький та соціяльний аспекти постмодерної форми модерну. У нашій ситуації на часі перехідний (такий, способом дії якого є перехід від однієї форми раціональности до іншої) розум; сьогодні найбільшою мірою слушним і справедливим є постмодерн, що може піддати критиці будь-яку претензію на тотальність, а обґрунтування постмодернізму неможливе – та й чи потрібне?

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2018
Арістова розглядає чимало тем: форми релігійної девіяції, релігійні почуття, девіянтну мотивацію і...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Грудень 2017
Питання етики, її співвідношення з політикою, сутність етосу і ціннісні засади існування людської...

Розділи рецензій