Станіслав Вінценз. На високій полонині

Вересень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1717 переглядів

Переклад з польської Тараса Прохаська
Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2011.

Трикнижний текст Станіслава Вінценза «На високій полонині» приємно розхитує жанрові означення. Його не можна пойменувати ані зшитком оповідань, ані романом, ані саґою, хоча, якщо рухатися в рамках звичних окреслень, можна виявити багато ознак усього переліченого. Це вочевидь епос, але особливий його різновид, де здійснюється перехід від лірики до епічного ладу, де вони то переплітаються, то утворюють дуже органічну діялектику.

Життя самого Станіслава Вінценза є історією, котру добре було би зафільмувати. Його шлях від Криворівні до французького Ґренобля – ніби подорож із зупинками на дивному европейському експресі крізь европейську історію. Його життя – дорога сина нащадка французького еміґранта з Гуцулії його дитинства до Львівського та Віденського університетів, до Бистреці, дорога через в’язницю НКВС, Угорщину часів Другої світової війни до Франції – ландшафту його прапрадіда. Але Вінценз у літературі, до якої він уві йшов у 1930-х роках, – це передусім мітологіка Верховини.

Він пише так, що навіть зовсім необізнаний із культурою високих полонин читач усю побутову метафізику гуцулів сприймає легко. Ще більше дивує те, як, проминувши третину книжки, інколи вже навіть не потребуєш зазирати до словника із поясненнями гуцульських слів. Тут діє не окрема річ, а весь контекст, коли віддалений, вкорінений у міське існування та міську культуру читач починає ловити смисл усього ландшафту, а не значення окремих речей. Деякі розділи першої частини – «Захист», «Самотність», «Гірський час» – читаються як цілісні закінчені філософські есеї. Переповідання леґенд про опришків і Довбуша у другій частині виглядають як реконструкція пам’яті, а вже у третій книжці історія втрачає леґендарність і перетворюється на цілком романний наратив.

Одним із невипадкових мотивів книжки є сонце і сонячне світло. Тут проступає та солярна метафізика, яка ніби запускає розвиток окремих історій або припиняє їх тривання. Мабуть, сонце виявляється запорукою всього, що відбувається. Але наймагічнішими є згадки про сонячні стріли, що перетворюють Вінцензову оповідь на оповідь невипадкову. Якщо на котрійсь зі сторінок і не знайдеш прямої згадки про сонце, то воно буде все одно поставати як передумова всіх інших речей, як сама запорука буття або як воно саме. І ніби інший бік – згадки про ватру, вогонь та особливу магію, пов’язану з ними.

Та головне, що йде від сонця – світло. Так увесь текст перетворюється на повільне розгортання метафори світла. Солярний дух вчувається навіть у короткій передмові Тараса Прохаська до його перекладу Вінцензового тексту. І тут уже не знаєш – чи то стилістика самого перекладача із його пізніших текстів проростає у сам переклад, чи то Вінценз проростає у Прохаськове письмо.

Другим наскрізним і неуникним мотивом є мотив часу. Вінценз намагається пізнати і те, що відрізняє мітологію не як свідомість, а як передумову свідомости отілесненої та чинної. Так за Вінцензом Сонце визначає час.

Відзначу особливу залежність самого плину оповіді від кристалічної та викристалізованої екологічної свідомости, яка не сприймає культуру як протиставлене природі, а як виколихане самою природою. Але тут немає романтизації природного, немає екзальтації та патосу. Дивна діялектика частки кочівництва та частки осілости у людській істоті постає багато разів, починаючи від самого опису побуту пастухів і закінчуючи оповідями про рахманів чи про долю Дмитрика з роду Василюкового. У цьому контексті особливою таємницею є уникання жіночого або його втаємничення та замовчування, що потребувало би глибшого аналізу і не є нині метою цього короткого допису.

Вінценз представляє на перший погляд лінійне письмо, але його лінія аж ніяк не є тим варіянтом лінії, котру виплекала новочасна раціональність. Вона має кілька ступенів кривизни, і головним тут є час, який рухається не по рівній, вишколеній поверхні, а по ландшафту гірському. У Вінцензовому тексті постає чітке протиставлення – висота та низина – аж недаремним стає означення «високих» полонин. Перша книжка є ніби детальним описом феноменології високих полонин, друга – зануренням у мітологію та леґенди, а вже у третій – постає оповідь про людину, через яку проступає вся попередня феноменологія та вертикаль історії.

Паралелі між Гуцулією Михайла Коцюбинського та високими полонинами Станіслава Вінценза самі по собі є неоднозначними і багатими на скарби. Йдеться навіть не про проростання мітології крізь текст і навіть не про особливу оптику, яка стає помітною одразу на перших сторінках. У Вінценза ця оптика є оптикою майже дотиковою. Як оповідач він дозволяє ландшафтам не просто оточувати його, а проростати в самий текст. Так постає якась особлива екологія міту, де і перше, і друге – відсилає до відчуття дому.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Сидор-Гібелинда ・ Жовтень 2018
Текст, що складається з дев’ятнадцяти розділів, які обігають східногалицьку ойкумену від Тарнова до...
Вадим Мірошниченко ・ Жовтень 2018
Про постать Бароуза написано безліч статтей і досліджень, іще за життя він став культовою...

Розділи рецензій