Ярослав Федорук. На перехресті століть: Ярослав Дашкевич та історичне середовище. Спогади

Серпень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
122 переглядів

232 с., i–xxxii – іл. вкл. ISBN 978–966–2789–05–8
Київ: Критика, 2017.

Спогади історика Ярослава Федорука «На перехресті століть» сфокусовано на постаті львівського історіографа, архівіста, археографа та сходознавця Ярослава Дашкевича (13.12.1926–25.02.2010), чиїми зусиллями на початку й упродовж 1990-х років було засновано низку дослідницьких інституцій і видань та створено самобутню школу медієвістичних і ранньомодерних студій, представники якої відтак стали окрасою національної гуманітаристики. А що мемуарист, хоч і сам давно вже киянин, як науковець походить саме з цієї неформальної школи, то розповідає не лише про свого вчителя і «духовного батька», а й про все академічне середовище, яке той гуртував довкола себе і спільно з яким упродовж декількох десятиліть закладав підвалини нової української історичної науки.

У ґрунті речі, ця книжка є взірцем синкретичного жанру: в ній поєднано спомини про два останні, мабуть, найплідніші десятиліття діяльности Дашкевича із автобіографічним нарисом і «звітом самовидця» про «роботи і дні» Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАН України – головного Дашкевичевого дітища і ядра його неформальної школи. І хоч автор повсякчас шкодує, що не вів докладного щоденника, цей текст, закінчений 2011 року, рясніє десятками імен і дат, переказами розмов, докладними описами побутових обставин професійного та почасти приватного життя істориків того переламного часу. Винесені в епіграф слова Дашкевича «Історія сучасности через десять років буде історією минулого» і справді цілком пасують до цього видання.

За пункт відліку Ярослав Федорук бере 1988 рік, коли він, іще перебуваючи у війську, стежив за змінами в українському суспільстві. Збори «Громади», засідання клубу «Спадщина» й Українського культурологічного клубу, заснування Ініціятивної групи Народного фронту, Львівського відділення ще совєтської Асоціяції молодих істориків, відновлення діяльности НТШ – це тло, на якому починаються спомини. На авторову думку, саме виступи Дашкевича у грудні 1988 року про Михайла Грушевського, його участь у республіканській науковій нараді «Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку» задали тон на декілька наступних років у науці і громадському житті, а отже, спричинилися до постання нових археографічних осередків й окреслення їхніх головних завдань – зокрема, укладання покажчиків до «Історії України-Руси»: роботи «марудної, але потрібної», що тривала рівно десять років.

Поза інституційною хронікою автор любовно змальовує родинну атмосферу історико-архівного середовища, згадуючи насамперед дружину Дашкевича Людмилу Шереметьєву-Дашкевич, своїх львівських і київських співробітників Надію Бортняк, Марію Вавричин, Ігоря Гирича, Андрія Гречила, Мирона Капраля, Галину Сварник, Ігоря Скочиляса, Дашкевичевих колеґ і приятелів – Івана Бутича, Романа Крип’якевича, Олега Купчинського, Віктора Остапчука, Мирослава Панчука, Омеляна Пріцака та багатьох інших. І все це – на тлі клопотів із архівом Івана Крип’якевича, що його після чотирирічного опрацювання було передано до Бібліотеки ім. Стефаника, перипетій авторового життя між Львовом, Тернополем і Києвом (а подеколи – між Мюнхеном, Нью-Йорком і Едмонтоном, де тривала робота над англомовним виданням Грушевського), весело-сумних пригод із рукописами, верстками і друкарнями, безконечних пошуків грошей на численні видання, що їх майже завжди дивом удавалося доводити до успішного фіналу.

Як і належить спогадам фахового археографа, видання містить численні витяги з приватних та інституційних документів і чималий ілюстративний додаток – 71 світлину, зокрема маловідомі матеріяли з архіву автора й архівів його колеґ.

Книжку підготовано в рамках науково-видавничої програми Інституту Критики і видано у світ за підтримки Українського наукового інституту Гарвардського університету та Фонду Бориса Ложкіна та за сприяння Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Сидор-Гібелинда ・ Червень 2018
«Мемуари песиміста» – це новий тип ретроспективної рефлексії. Скажемо одразу: спроєктованої на...
Ростислав Загорулько ・ Червень 2017
Упорядниця Раїса Мовчан вбачає у збірнику «своєрідне продовження вже закріпленої нашими класиками...

Розділи рецензій