Віталій Жежера. Микола Яковченко. Пам’ятник невідомому актору

Лютий 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
207 переглядів

Київ: Музична Україна, 2011.

Про українських акторів написано не так багато окремих книжок, а про акторів XX сторіччя й поготів. Утім, Миколі Яковченку, знаменитому франківцеві, пощастило більше: відома дослідниця-архівістка, землячка артиста (обоє вони родом із Прилук) Ірина Матяш 2005 року видала збірник спогадів та архівних документів «Сміхотворець Микола Яковченко», а ще по двох роках – монографічне дослідження «Блазень із сумними очима» (дебютне видання в серії «Мистецтво і архіви»).

Для театрального критика Віталія Жежери, здається, набагато важливішим є не утвердити Яковченка у статусі одного з найвидатніших наших комедіянтів, а якраз навпаки – показати глибину і різнобічність його акторського обдарування, віднайти трагічні підтексти численних анекдотів про Яковченка у його непростій і досі до ладу не вивченій біографії (особливо це стосується кінця 1910-х – початку 1920-х років), а також – довести його природний, генетично вкорінений у Театрі корифеїв аристократизм. Також здається, що все написане на понад 200 сторінках книжки Жежера знав наперед, а згодом лише знаходив підтвердження власним гіпотезам-осяянням або ж ставив під сумнів документально зафіксовані загальновизнані факти – бо ж документи, як давно відомо, можуть не лише відкривати правду, а й підмінювати, маскувати її.

За жанром ця книжка – фантасмагорична суміш класичної театрознавчої монографії (тут, зокрема, наведено найповніший на сьогодні перелік театральних ролей Яковченка), розкішного фотоальбому та авторської збірки есеїв. Більші з них складають основний текст видання, а менші, розгорнуті текстівки до світлин та примітки-виноси, – справжні поетичні перлини. «Повітряна» верстка, позбавлена страху чистого аркуша, дозволяє відчути кожний невеличкий фраґмент як самоцінність і ніби закликає до читання-перегляду з будь-якої сторінки. Знімки тут римуються так само, як і тексти: герб міста Прилук – зі старовинним залізним кільцем на хвіртці будинку, де народився Яковченко; фотографія рибалок початку XX століття на прилуцькій річці Удаї – зі старими рибалками дідом Остапом (Микола Яковченко) та дідом Тарасом (Михайло Покотило) у поновленій 1963 року франківській виставі «В степах України»; фотографії «акторів-близнюків» Яковченка-Фальстафа та Крушельницького-Бухгалтера; щасливих поряд із Яковченком колеґ Степана Олексенка та Олександра Корнійчука, де перший незвично усміхнений, а другий, що на більшості офіційних знімків залізно-стриманий, ледь не плаче від розчулення в обіймах друга.

Поряд із цілком передбачуваними світлинами та копіями архівних документів можна роздивитися й розпис купола у церкві Різдва Богородиці, де хрестили актора («перша у житті Миколи Яковченка декорація»), портрет французького кіноактора Фернанделя («улюбленого актора Миколи Яковченка»), фотографію на повний зріст коменданта харківської ЧК тов. Саєнка («акторові імпонував нефільтрований артистизм»), фраґмент тканого полотна, що нагадує вишитий рушник, у який було оправлено дипломну роботу доньки артиста Юни Яковченко «Вплив радянської драматургії на формування обличчя актора», захищену за три місяці до батькової смерти (Державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, 1974).

Прямі та непрямі свідчення про життя артиста Віталій Жежера знаходив і там, де їх шукати досі не спадало на думку жодному дослідникові – зокрема, у книжці Олега Губаря «Людина з вулиці Тираспольської», присвяченій одеському художникові та поетові Юрію Коваленку, що родом із Прилук. Леся Танюка, що залишив досить суворі до Яковченка спогади в монографії «Мар’ян Крушельницький» (опублікованій 2007 року у видавництві «Либідь»), Віталій Жежера примусив заново розповісти історію постанови «Ножа у серці» за Іваном Драчем (у тій молодіжній виставі, що не дійшла до прем’єри, Яковченко взявся виконати всі 13 «неґативних» ролей!) – і обидва спогади, цілком протилежні в оцінках, наводить один за одним у розділі «Отелло і тринадцять нечистих».

Сюжети вистав, у яких випало грати Миколі Яковченку, в книжці конкурують із сюжетами з самого життя артиста, його «втраченого» (бо ж мало би скластися зовсім інакше…) театрального покоління та цілої країни. Зважаючи на те, що Яковченко ніколи не домагався своїх ролей, не інтриґував і не боровся за «місце під сонцем», а грав те, що давали (на цьому автор наголошує не раз), ці збіги видаються особливо промовистими. Його Старший лікар у «Пригодах бравого солдата Швейка» умістив досвід військового санітара, набутий у пеклі громадянської війни 1919 року. У виставі «Фальстаф» (за Шекспіровими «Королем Генрихом IV» та «Віндзорськими кумасями») Харківського театру Революції, що її невипадково поставив московський режисер Олексій Грипич у трагічному 1933 році, виконавець головної ролі Яковченко зіграв «одного з найвідоміших черевоугодників світової літератури» («Адже що робить Фальстаф? – запитує Віталій Жежера і сам дає відповідь: – Він під покровительством принца експропріює чуже добро. Грабує награбоване. Фальстаф, простіше кажучи, представник того класу, що присвоїв собі право розкуркулювати своїх співвітчизників»). А знаменитий Довгоносик із Корнійчукової комедії «В степах України», свого роду alter ego артиста, «являв собою щось значніше, аніж карикатура на шкідника-спекулянта. У Яковченка – це той блазень, що йому, єдиному в усьому королівстві, доступна істина. Він говорить і робить те, що хоче, а не те, що дозволено. Він – єдиний вільний чоловік у цій виставі».

Книжку витримано в монохромній, біло-коричневій гамі, притаманній давнім архівним світлинам. Це творить оманливе враження, що всі описані історії – справа далекого минулого, а насправді по смерті Миколи Яковченка (1900–1974) не минуло ще й пів століття. Єдиний виняток – чотири аркуші кольорової вклейки, на яких фігурують ті, хто зробив і далі робить надзвичайно багато на вшанування пам’яті артиста: бізнесмен і меценат Юрій Коптєв, племінниця актора Наталя Гуцол та координатор проєкту «Дім Миколи», редактор часопису «Прилуки. Фортеця» Ігор Павлюченко. Зрештою, прилуцьке Яковченкове лобі не раз згадано і в «історичній» частині дослідження. А контраст поміж «темним» минулим та «барвистим» сьогоденням – ні що інше, як цирковий за штибом друкарський фокус, відчайдушна спроба зробити світ без Яковченка трохи яскравішим, мудрішим і добрішим.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Дмитро Шевчук ・ Червень 2017
Давши раду Герцоґині та Пророкам, читачі мають змогу прислухатись до порад Суперпішака — Мілана...
Ростислав Загорулько ・ Червень 2017
Упорядниця Раїса Мовчан вбачає у збірнику «своєрідне продовження вже закріпленої нашими класиками...

Розділи рецензій