Лариса Масенко. Мова радянського тоталітаризму

Лютий 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
293 переглядів

Київ: Кліо, 2017.

Українська мовознавиця, докторка філологічних наук Лариса Масенко розглядає дискурс тоталітаризму у двох аспектах: «як засіб створення фіктивної привабливої картини світу, призначеної приховувати огидну дійсність, і як зафіксовану в документах каральних органів мову насильства й ненависти, що відображала реальне ставлення влади до народу».

Книжка має три розділи. У першому дослідниця зосереджується на аналізі радянської новомови (новоязу), що її вона розглядає як ритуалізоване публічне мовлення та компонент ритуалізованих дій. Оскільки радянський тоталітарний дискурс було сформовано на базі російської мови, яка була засобом загальноімперської комунікації, Масенко ставить питання доцільности українського перекладу новоязу. Це особливо актуально щодо документів каральних органів, адже на території УРСР офіційною мовою ЧК–ҐПУ–НКВД–КҐБ була російська. Український різновид тоталітарної мови дослідниця, слідом за Оксаною Забужко, означує як «дубль-новомову», що є радше калькуванням, аніж перекладом. Загалом брак досліджень «мови тоталітаризму на українському ґрунті» залишає простір для термінологічного визначення. Серед основних рис новомови авторка виділяє дихотомічний поділ світу, домінування оцінки над значенням та лозунґовість. Її складниками також є ідеологеми, евфемізми, абревіятури, складноскорочені слова та квазиуточнювальні означення. Усе це робить новояз непридатним для нормального спілкування та утворення нових смислів, що є однією із засадничих функцій мови. Створена для дезінформації, новомова має потужний антикомунікативний характер, що призводить до руйнування всіх сфер публічного спілкування. Відтак головною формою соціяльної поведінки в тоталітарному суспільстві стало пристосуванство.

Другий розділ присвячено пейоративам, дегуманізованій лексиці і фразеології в офіційно-діловому та публіцистичному стилях УРСР. Авторка детально зупиняється на номінаціях класових ворогів радянського тоталітаризму – позбавленцях (лишенцах) та куркулях (кулаках). Особливу увагу присвячено аналізові слова «куркуль» в історико-етимологічному та суспільно-політичному аспектах. Вказуючи на його штучний характер, дослідниця зазначає, що українське селянство завжди поділялося на дві групи – хазяїв та бідняків, де перші були синонімом працьовитости й достатку, а другі – невдах, ледацюг і п’яниць. Триступеневий поділ селян на заможних, середняків та бідноту, що його створили кабінетні теоретики, був штучним, як і те, що слово «куркуль», яке в українській мові мало нейтральне значення переселенця з іншої місцевости, набуло неґативної конотації. Демонізація куркулів в публічному просторі перегукується з процесом дегуманізації класових ворогів загалом. Вони постають в образі «зарази», «бур’яну», «шкідників», що їх треба «вилучати», «викорчовувати», «ламати», «розробляти» і, зрештою, «використовувати» як витратний матеріял на благо соціялістичного будівництва. В офіційних документах сталінської доби їх називали по-різному: «колишні», «антирадянські/шкідливі елементи», «політбандити», «залишенці», «отримувачі гітлерівської допомоги», «переродженці», «безрідні космополіти». Детальну увагу в книжці приділено ярликові «бандерівець», що його активно використовує сучасна російська пропаґанда. Масенко розглядає її як правонаступницю мови радянського тоталітаризму.

Останній розділ зосереджено довкола двох тем: руйнації родини та мовно-культурної уніфікації національного життя. Токсичний вплив радянського тоталітаризму на родинні стосунки авторка показує на прикладі культивування в публічному просторі образу Павліка Морозова та практики відмови від «політично неблагонадійних» батьків. Впровадження в часи Великого терору 1937–1938 років кримінальної відповідальности щодо родин репресованих не тільки призвело до появи нової абревіятури ЧСИР (член семьи изменника родины), а й сприяло поширенню практики стеження та доносництва на родичів.

Аналіз радянської національної політики вказує на тривалий і цілеспрямований процес русифікації, а також руйнування і дискредитацію української мови. Масенко підходить до проблеми в рамках колоніяльної парадигми, наголошуючи, що імперська мовна політика створила в Україні ситуацію двох мов. Радянське телебачення остаточно закріпило непрестижний статус української, подаючи російську і українську мови в опозиції «високе/низьке, престижне/непрестижне, нормативне/ненормативне». Яскравим виявом цієї стратегії був радянський комічний дует Тарапуньки і Штепселя, де перший грав роль суржикомовного дурника, а другий – розумного російськомовного партнера.

Інерція радянського тоталітарного дискурсу ще тримає в полоні населення на пострадянському просторі. Ба більше, її взяла на озброєння сучасна російська влада, і вона й далі розкладає українське суспільство зсередини. Саме тому Масенко наполягає на важливості формування українського-російського мовного кордону як одного зі складників національної безпеки України.

Яна Примаченко

* * *

Книжка є актуальною для розуміння важливости мови як інструмента на арені політики та як зброї в час, коли намагаються применшити її роль, вивищуючи економічні питання. «Є настільки великі та порожні слова, що в них можна ув’язнити цілі народи», – ці слова Станіслава Єжи Лєца Лариса Масенко наводить на початку праці, в якій ідеться про мову радянщини, де головним інструментом стало десемантизоване порожнє слово, яке спотворило мислення цілих поколінь, витворило вигаданий світ, знищило ідею правди, приховувало огидну дійсність.

Торкаючись проблематики відновлення об’єктивного наукового бачення ролі української мови, руйнуючи задзеркалля, матрицю заідеологізованої свідомости, авторка наслідує Юрія Шевельова. Дослідження показує зміни у семантиці й структурі української мови, актуалізує два взаємопов’язані процеси: «повернення» мови до самої себе та рух соціюму до мовних витоків.

Перший розділ оприявнює дискурс ошуканства. Подано низку синонімічних термінів на позначення мови радянського тоталітаризму: новомова, антимова, мова Совдепії, дерев’яна мова, суконна мова, мова конвою, квазимова, енкратичний соціолект, новояз. Визначено риси, засоби та функції новомови: дихотомічний поділ на «своє» і «чуже» («Там, за старого ладу, – уряд буржуазний – тут, за нового, колгоспного ладу – робітничо-селянський...»), бінарні опозиції (соціялістична демократія – буржуазна демократія), стандартизовані фрази (соціялістичний реалізм), повтори (комуніст, комунізм, інтернаціоналізм, інтернаціональний), словосполуки «дубльованої семантики» (зміцнення могутности, зростання темпів), де значення підпорядковувалися оцінці, ідею тотожности (семантичний парадокс: партія = народ = держава = робітничий клас = безпартійні), маніпуляції з евфемізмами («тимчасові економічні труднощі» замість «економічної кризи»), абревіятури і складноскорочені слова (рабкор, сарабіс), лозунґовість («Народ і партія єдині!») та їхню магічну функцію. За допомогою цитат із промов Троцького, Лєніна, Сталіна авторка пояснює розщеплення понять «демократія», «совість», «мораль», «гуманізм» і те, як «вивітрювалося значення слова», втілювався «принцип зарезервованих слів». Наведені цитати із праць дисидентів викривають антикомунікативний характер новомови, а аналіз хибних трактувань деяких понять (скажімо, демократію трактували як одну з форм диктатури пролетаріяту) у словниках радянського часу доводить фарисейство радянської системи.

У другому розділі увагу приділено дискурсові ненависти. Наведено цитати, які засвідчують демонізацію образу заможної людини як основну соціяльну базу українського націоналізму. Дослідниця висвітлює слово «куркуль» в історико-етимологічному та суспільно-політичному аспектах, виявляючи підміну класичного «хазяїн» на сповнене ненависти «куркуль» (російською «кулак») та засилля цієї лексеми у словниках 1920–1930-х років. Авторка робить висновок, що лайка «куркуль» із похідними пейоративами була звинуваченням у націоналізмі, «куркульськими підспівувачами» називали навіть митців. У книжці проаналізовано сучасні стереотипи, накладені на номінацію «бандерівець», що породила явище галичанофобії, яке спричинило ментальне відчуження областей України. Один із наслідків цього – сьогочасна окупація Донбасу.

Дослідження дає змогу побачити сьогоднішній латентний вплив тоталітарної машини, пояснює, як можливості мови провокують територіяльне розшматування. Варто звернути увагу на підрозділ про дегуманізовану лексику, який підтверджує думку Герти Мюлер: «Тоталітаризм і диктатура – спрути, які за допомогою навіть самої мови здатні проникати в людську свідомість і знищувати в людині можливість залишатися людиною». На прикладах подій під час передвиборних поїздок Ющенка, демонтування пам’ятника Шевельову, риторики Табачника й Колесніченка показано, як термін «фашизм» функціонував і далі функціонує в наш час у російських медіях.

Третій розділ розпочинається з питання руйнації родини. Показано, як Комуністична партія використовувала лексеми зі сфери родинної термінології, як більшовицька влада нищила підвалини людського співжиття, родинні та національні зв’язки. В останній частині йдеться про політику русифікації і мовну ситуацію в післясталінський період. Визначено низку згубних наслідків так званих «комуністичних проєктів» (геноциди, виведення з ужитку правопису 1928 року, вивезення українців до Сибіру, штучна русифікація східних та південних областей) і серед них – несинхронізований мовно-культурний розвиток різних областей України, блокування солідаризації суспільства, інтеґрація Донбасу в російський простір.

Андріана Біла

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

В'ячеслав Левицький ・ Березень 2016
Ландшафт мови і мова ландшафту є головними темами збірки Юлії Стахівської. Сорок п’ять віршів...
В'ячеслав Левицький ・ Липень 2015
У центрі уваги Трач перебуває понад вісімсот гасел, що їх розглянуто в межах українського...

Розділи рецензій