Аркадій Штипель. «Мороз і сонце — дивна днина!..»: Моя маленька хрестоматія

Лютий 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
423 переглядів

Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2016.

До невеличкої добірки, виданої до Форуму видавців у Львові, увійшли класичні тексти російської поетичної «хрестоматії»: від Пушкіна до Набокова, від «Зимового ранку» до «Розстрілу». У видавничій анотації ідеться про те, що сьогодні такі переклади можна розглядати як певну літературну гру, адже чи не кожен читач здатний «тішитися перлинами російського віршування в оригіналі». Проте майбутні українські читачі, найімовірніше, «матимуть потребу в хрестоматіях чи антологіях російської поезії українською мовою». У такому прагматичному «цілепокладанні» є сенс, і все-таки, коли Рильський, Зеров чи Бажан перекладали з російської, вони навряд чи сподівалися, що їхні читачі не розумітимуть ориґіналу. Вони бачили своє завдання інакше, і тому, звісно, їм не йшлося про «літературну гру».

Для автора, який уклав цю «маленьку хрестоматію», літературна гра — річ цілком природна. Аркадій Штипель — російський поет, який походить з України. Пів сторіччя тому його виключили з Дніпропетровського університету за літературну діяльність (самвидав), «опорочування радянської ідеології» та «український буржуазний націоналізм». Його фактичний родовід пов’язано з Україною, творчий — із підмосковним селищем Ліанозово, яке дало назву андеґравндній художній спілці 1950–1970-х. «Ліанозовці» не мали маніфестів та цілісних концепцій, тому в їхньому випадку, мабуть, не можна говорити про «школу». Проте була спільна поетична практика, вони працювали з розмовними моделями («балачкою»), вдавалися до мовної гри, різноманітного стильового маскування тощо. У становленні Штипеля-поета ключову роль відігравали Генріх Сапгір та Всєволод Нєкрасов. Ліанозівські «звички» та поетичні засоби безпосередньо стосуються і його перекладацької роботи: недарма сам Штипель у розмовах про переклади нагадує про свою давнішу «Поему без поета» — написаний на різні голоси віршований досвід ОПОЯЗівського «відсторонення».

Донедавна в його перекладацькому активі були англійці — дивний комплект із Вільяма Шекспіра, Дилана Томаса та дитячих поетів. Та була ще одна спроба перекладу пушкінського «Зимового ранку» українською (саме вона дала назву збірці). Чому влітку 2015 року Штипель переклав декілька тисяч російських віршованих рядків українською? Сам автор каже: «Щось найшло». Але спочатку був «заклад», парі, та ж літературна гра: він прочитав «Мороз і сонце», а приятель закинув: «А ти переклади “Прощай, немытая Россия”». Отже, він переклав, а потім — «найшло». Тобто можна сказати, що так, перекладав, бо мав час і натхнення, проте імпульсом для перекладу стала війна, яку розв’язала путінська Росія проти України.

Тож є доречним запитання: навіщо ці російсько-українські переклади саме сьогодні? Відповіддю може стати черговий «загальник». Мовляв, на відміну від політики, культура з’єднує, а перекладачі і є тими «поштовими коняками», сполучним транспортом. Але якщо відійти від «загальників» (які все одно не втрачають сенсу), зрозуміємо логіку російського поета українського походження, який саме тепер вирішив писати українською та долучити свій поетичний багаж, свою «хрестоматію» до українського культурного архіву. Навряд чи ця двомовна робота стосується проблеми «української російської мови», яку віднедавна жваво обговорюють російські письменники України, — проблеми, здається, цілком штучної. Проте вона змушує задати інше запитання, яке завжди постає при будь-якому перекладі: яке завдання вирішує перекладач? «Перемагає трудність» (за Пушкіним)? Удається до утопії прецизійности (точної відповідности)? Намагається — через іншомовний досвід — розширити можливості поетичної мови? Переказує «близько до тексту», обираючи стилістичний відповідник (за Міхаілом Ґаспаровим)? А якщо такого відповідника немає?

Мабуть, у цьому випадку маємо справу саме із завзяттям «боріння з труднощами», бо аж ніяк — із пошуками точної відповідности. Споріднені мови вводять в оману уявною можливістю не точної, але близької відповідности — синтаксичної, інтонаційної, інколи навіть лексичної. Штипель свідомо відходить, відмовляється від такої можливости, навіть сам у цьому зізнається, мовляв, ніщо не заважало перекласти пушкінське «ходит маленькая ножка, вьется локон золотой» як «ходить ніженька маленька…». Але він перекладає «ступa ніженька маленька», ламаючи хореїчний лад, бо така «неслушність» метра, «переакцентуація» властива саме українському віршуванню ХІХ століття, через тривкішу «силабічну пам’ять». Узагалі Штипель іде в протилежний до «близькости» бік, і такий підхід має свої переваги.

Але в ньому є й вади. Це дуже помітно саме у текстах Золотої доби, що належать до так званої «школи гармонійної точности». Тут маємо щонайменше два чинники. Російську поезію Золотої доби створювали як «мовну норму», якої не було, але вона стала такою, і створену мову почали сприймати як нормативну. Коли Рильський перекладав Пушкіна, він теж створював певну норму: трохи «підіймав», «поетизував» сучасну мову, прагнув більшої вреґульованости, дотримувався ладу там, де Штипель його «ламає» (порівняймо: «У хмарок яснім убранні / хoдить місяць молодий»), саме тому цієї тонкої роботи в нього майже не помітно. Рильський не «українізував» Пушкіна, як робить Штипель, а навпаки — «пушкінізував» українське віршування, наближав його до класичного. Попри те, його переклади Пушкіна і Лєрмонтова виглядають органічними. Може, фокус у тому, що Рильський чи Зеров ішли в протилежному напрямку: від української традиції, наближаючись до умовного «пушкіна», тоді як Штипель наближається саме до українського віршування, відходячи від російської просодії.

Другий чинник дотичний не так до віршування, як до стилістики. За тієї ж російської Золотої доби українську мову сприймали інверсивно, в літературному сенсі вона була окремим стилем, травестією, бурлеском, та й перші переклади з російської на українську відповідні — згадаймо переклад «Полтави» Гребінки, що його Зеров у «Новому українському письменстві» наводив як продовження традиції «Перелицьованої Енеїди». Можливо, в тому й полягає «трудність», яку намагається перебороти Штипель. Бо ж він за звичкою свого «стильового маскування» навіть не перекладає — він пише вірша, як його міг би написати такий собі український поет… сучасник Пушкіна, Баратинського чи Тютчева. Але ж не було такого українського поета. Та й сам Штипель зізнається, що його «альтер еґо» — український поет-модерніст, який пише українською вірші Пастернака чи Ходасєвіча. Авжеж, той самий український модерніст, що «пише» Пастернака, пише й Пушкіна. Певно, це виглядає як літературна гра, як «відсторонення», як та сама «Поема без поета», але… з перекладачем.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Вадим Мірошниченко ・ Серпень 2018
Книжка складається умовно з трьох частин: твори Шарля Бодлєра: «Паризький сплін» (малі вірші в...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Листопад 2017
Видання поезій Джеймса Дуґласа Морисона українською не супроводжують ані передмова чи післямова,...

Розділи рецензій