Ярослав Мельник. Маша, або Постфашизм

Березень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
702 переглядів

Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.

«Маша, або Постфашизм» вціляє у самий нерв дискусій про природу гуманізму, жанрово коливаючись між антиутопією та пересторогою, описує майбутнє Райху, що виник у сутінках полікультурности і неолібералізму. Втомлені ускладненим світом, екологічною катастрофою та моральним релятивізмом люди передають владу популістам, які готують ґрунт для постфашизму — суміші тотального контролю з ідеями толерантности, пацифізму й антигуманізму. Приготування проявляється у виникненні сторів — нового виду тварин, чиї предки були морально розкладеними людьми, загнаними в концтабори, позбавленими доступу до досягнень високої культури та освіти. Вони творять трудовий і харчовий ресурс для розкиданих маленькими селами і містами «справжніх» людей, які відмовилися від крайнощів науково-технічної революції. Стори — це не лише тяглова сила, але й харч, однак «люди» не вважають себе за людожерів, позаяк за офіційною класифікацією стори — це не люди.

Інтриґу побудовано довкола зміни світогляду головного героя — журналіста Дмитра, який закохується в стору Машу, приєднується до Партії консервативних гуманістів, чим кидає виклик панівному режиму, полишає сім’ю й утікає до табору ПКГ, члени якого перетворюють сторів на людей, даючи їм виховання, рівноцінне вихованню людей. Урешті ПКГ залишає табір і, з відчуттям повернення в минуле, вирушає назустріч іншому світові, побудованому за принципами технологічного поступу, де немає сторів і Райху. Розділи, сповнені моторошних натуралістичних сцен людожерства, чергуються з повідомленнями офіційної та опозиційної преси, що дає наочне розу-міння світогляду мешканців Райху.

Інстинкт споріднення з усім живим — відправна теза роману, що перегукується з пошуками сучасних суспільствознавців, наприклад Дони Геревей, яка в есеї «Переосмислюючи спорідненість» наголошує, що сучасні темпи технологічних змін своїм глобальним впливом на біосферу ставлять існування планети під питання. Порятунком може бути відмова від радикального розмежування між людьми і «не-людьми»: тваринами, грибками, рослинами. За Геревей, лише переосмислена спорідненість, позбавлена антропоцентризму, може скласти смисловий фундамент для відмови від споживацького та насильницького ставлення до природи. Ярослав Мельник повертає до проблеми «надто людського». Люди, попри винищення біосфери загалом, іще не навчилися рівноцінно ставитися одні до одних. Хай би який був футурологічний компонент, у центрі — класична проблема морального вибору: «… людина, по суті, вичерпується гідністю».

Чудове видавниче оформлення затьмарює подекуди не надто уважна коректура: рабовласники працюють на рабовласників (с. 44), «навчаючи рухамрухів» (с. 214) тощо. Суперечливим виглядає апелювання — цілком радянської генези — до ідеології фашизму як предтечі режиму Райху, хоча, судячи з описаного побуту й лексики, здається доречним говорити про коріння цього режиму в нацизмі. Фашизм, на відміну від нацизму, не мав розвиненої расово-антропологічної «концепції», а саме вона, вочевидь, лягла в основу «теорії» про тварин-сторів. У статті постфашисського видання жваво, аж упізнається радянський виробничий наратив, обговорюється зростання обсягів виробництва на кельнському м’ясокомбінаті, з чого зроблено неймовірну подію. Зрозуміло, що цей пасаж написано із суґестивною метою, однак сумнівно, що цивілізація, яка відмовилася від індустріялізації, як на цьому наголошено в романі, обговорювала б у своїй пресі зростання промислових потужностей кельнського м’ясокомбінату. Наявна в романі семантична плутанина часом здається навмисною: немов задум полягав у тому, аби створити безпрограшно зрозумілий і для західного читача, і для читача з пострадянського простору роман. Чому б, наприклад, не побудувати сюжет на футуризації Голодомору? В історії комуністичної диктатури ми мали цілком завершену програму дегуманізації, яку репрезентувало цілком конкретне людожерство. Однак ця моторошна історія ще малозрозуміла західному читачеві, сприйнятливішому до трагедій, що їх спричинив гітлеризм, — що увійшло і в масову культуру. Зумовлений значною мірою сталінізмом лексичний зсув в описі націонал-соціялізму терміном «фашизм», натомість, гадано впізнаваний серед пострадянської авдиторії.

Загалом у сюжеті відчувається майже голівудська сценарна логіка: моторошне майбутнє, опановане тоталітаризмом, герой як ґвинтик системи, його раптове прозріння, кохання, втеча й відкритий фінал. Це подекуди залишає двозначне відчуття від роману, який балансує між серйозною психологічною прозою та жанровим читвом, створеним за шаблонними кліше. Відкритість фіналу — це відкритість перспективи. Персонажів замкнено між механіцизмом технологічної цивілізації та неототалітарним Райхом. Але що втілюють самі персонажі? Чоловік, який іде проти усталеного ладу заради безмовної і трохи варварської дівчини, стосунки з якою складаються за логікою Робінзона Круза і П’ятниці. Дмитро втомлений порожніми діялогами зі своєю сім’єю, а також прихованим диктатом дружини. Часом складається відчуття, що саме безмовність і є тим, що приваблює його в Маші, яку слід лише трішки «відкориґувати» — і її мовчазна «забитість» перетвориться на «справжню жіночу чесноту», мовчазну покірність. Іще зрозуміло, чому Дмитрова дружина в брудному фартуху зайнята тільки супом і консервацією, а ось від безмовної та усміхненої приятельки лідера політичної опозиції Дормана Ганни була би очікуваною вища активність. Однак вона не дією, а зовнішністю підкреслює свою належність до роду людського, поки Дорман (сам будучи стором) вершить великі справи зі зміни свідомости людожерів, а щойно вона з’являється перед Дмитром і Машею у таборі ПКГ, її лексика, обмежена тривіяльними вітаннями, може прислужитися до того, щоб висловити ймовірно зголоднілим гостям тільки зв’язну пропозицію поїсти. Пропозицію все тієї ж заклопотаної господині у фартуху. Ганна забирає Машу із собою, поки чоловіки далі вестимуть боротьбу за справедливість, адже в них «своя» розмова. Відштовхуючись від питання Елізабет де Фонтеней про нерівноцінне ставлення до тварин як про підставу модерного людиноненависництва, роман втратив із поля зору інше — нерівноцінне, ґендероване ставлення статей одна до одної. Який світ побудують героїчні та прекрасні чоловіки, хто робитиме всю брудну роботу, якщо стори стануть людьми? Жінки у фартухах? Питання, яке є черговим стимулом до роздумів і на яке у романі годі знайти відповідь.

Усі ці огріхи навряд чи будуть видимі на поточному етапі сприйняття книжки, як свого часу сталося із «Сонячною машиною» Володимира Винниченка, якому жанровою ориґінальністю вдалося перекрити у читацькому сприйнятті хиби, спричинені ідеологічним доктринерством. Роман Мельника переконує, що нам доведеться винаходити цивілізацію заново.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Володимир Шелухін ・ Квітень 2018
Візуальний супровід тексту забезпечують світлини Валерія Мілосердова – фотографа, який здобув...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2018
Історії, які оповідає Катерина Калитко, відбуваються у фантазійних просторах альтернативної...

Розділи рецензій