Вероника Миронова. Люди Донбасса. Жизнь сначала

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
247 переглядів

Харьков: Фолио, 2015.

До збірника потрапила 31 історія вимушених переселенців, які нині мешкають у різних куточках України. Розмови з ними записувала Вероніка Миронова — журналістка з Донеччини, яка тепер живе і працює у Львові. Під час зйомок тематичного телепроєкту «Люди Донбасу» Вероніка отримала пропозицію від видавництва «Фоліо» записувати історії своїх співрозмовників — так, окрім сюжетів, з’явилася книжка.

Оповідачці залежало на тому, щоб показати вимушених переселенців у якомога позитивнішому світлі та розвінчати ймовірні упередження щодо них. Кожну історію написано за схемою: перед- і післямова журналіста та власне історія героя. Закадровий авторський голос у цих розповідях звучить подекуди гучніше, ніж репліки персонажів. Журналістка знайомить читачів із героями, більше вдаючись до власних рефлексій і тлумачень їхніх вчинків, аніж безпосередньо цитуючи співрозмовників. Її оповіді емоційні, з яскравими характеристиками людей і категоричними інтерпретаціями конфлікту на сході України. Авторка безапеляційно називає Донецьк «містом понтів» (хоча на інших сторінках він також може бути «хоч іноді суворим, проте відкритим і творчим»). За інтер’єром робочого кабінету — білі шкіряні дивани і позолочене канцелярське приладдя — вона може визначити «донецьке» походження. Оповідачка дискутує з героями, коли в їхніх версіях подій з’являються розбіжності. У сентиментальних інтонаціях авторки прочитується прихильність до людей, які поділяють її позиції. Коли ж виникають суперечності в поглядах, оповідачка теж висловлює своє ставлення — зрештою, його завжди підкреслено у післямові своєрідним висновком, покликаним наштовхнути читача на «правильну» думку. Самі ж персонажі книжки, попри їхні детально передані історії, бліднуть на тлі затяжних монологів оповідача.

Як зазначає авторка, найважливішими адресатами її книжки є дві категорії людей: донеччани й луганчани, які не наважуються залишити окуповані території, та мешканці решти областей України, які можуть мати упередження щодо вимушених переселенців. В авторських постскриптумах багато запевнень у хибності неґативних уявлень. Голос оповідачки на сторінках книжки звучить найбільш зболено, і попри те, що авторка нічого не розповідає про себе, вона здається найяскравішим персонажем.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Інна Булкіна ・ Червень 2017
Українські шістдесяті дуже швидко перейшли в «довгі сімдесяті» (1968–1985), і ідеологічно та...
Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...

Розділи рецензій