Остап Сливинський. Любов і світло, із яких починається вірш

Березень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
491 переглядів

Київ: Критика, 2008.

Поміж поетичних збірок останніх років не пригадую книжки, в якій так багато йшлося би про любов і про світло. Не пригадую віршів, які так уважно фіксували би їх відблиски й переливи, так багато придивлялися б до їх станів, почергово обертаючи то світло, то любов у тло, на якому проявляється вірш… Які так виразно артикулювали би любов і світло як дві найважливіші речі, що тільки можуть людині статися.

Тим часом найновіша поетична книжка Остапа Сливинського «М’яч у пітьмі» ховає за назвою все-таки найрадше не пітьму, а – поміж розмаїтих інших досвідів, пов’язаних однією, авторовою (літературною) біографією – саме ці два: досвід любові й світла. Любові, тремтливої й не раз крихкої, загнаної в серце, ніби рибальський гачок у палець, часом непевної, майже фантомної і болісної, та світла, в розмаїтих його модифікаціях і відсвітах. Світла тут справді дивовижно багато, й воно безмежно гарно освітлює читацький маршрут. У русі від вірша до вірша читач встигає завважувати його зміни й численні з’яви: «яскраве світло», «невикористане світло», «шпулька світла», «підсвітлена з дна вода», «світло радіоприймача», «невеличка пустеля світла», «заблукане світило», «ліхтар, що автоматично засвічується від найменшого поруху», «саме тільки світло без слів» тощо – світло, розлите в оповідях про любов і чиїсь переміщення світом, уявні та реальні. Світло, що народжується з любові; світло, яким стає любов.

Такою мені видається центральна лінія всієї збірки. Але сказати, що вона єдина й що книжка цікава єдино нею, було би нечесно. Ця книжка приваблива ще й тим, що вона є дуже автономною супроти всього наявного світу. Дуже незалежною від його топосів і законів. І дуже вправною у творенні власного трибу життя. І навіть власного світу – зі своєю, тільки йому належною географічною мапою, на якій усе гармонійно й навіть ідилічно сусідить зі всім. І ці території насправді дуже красиві. Тут несуть свої води моря й океани, співіснують поруч рибальські селища, порти й доглянуті міста, повні садів, по яких можна їхати на велосипеді, «обминаючи яблука, що звисають низько – як тіла, оборонені кожне власним запахом». Тут течуть річки, в які можна дивитися з перекинутих над ними містків, і бачити, як їхня вода вбирає в себе дощі й зливи, якими теж повниться книжка. Тут буяють дерева й трави, а місця біля озер пам’ятають особливо тремкі моменти інтимності; тут десь зовсім поруч, на відстані простягнутої руки, мандрують своїми стежками ангели, і ти чуєш їхню сурму, а коли приглянешся уважніше, ніщо не завадить тобі сказати: «я ніби пляшка з вибитим дном, на якій грає Його ангел».

Не менш приваблива вона й мовою, якою говориться про інтимність. Урешті, самим розумінням інтимності. Інтимності довіри, розмови, звертання, інтимності любові. Цими віршами, повними присвят друзям, повними діалогів, реальність чи уявність яких міг би потвердити сам тільки автор, багато говориться – не в простір, де нікого немає, а в простір, у якому тебе чує хтось найближчий. Говориться про найважливіші речі: а ними стає весь побачений світ. Усе помислене, все відчуте. Кожен страх і тривога, кожна радість і кожна невдача. Все, на чому можна спинити свій внутрішній зір.

А відтак, всюди, де котиться «М’яч у пітьмі», жодна річ не вирізнена супроти іншої, і з однаковою уважністю говориться про все, що є. Про ангелів і про власне тіло, з його «вже повільнішою течією рідин», про цілком фантазійні, феєричні події, про ігри, учасником або свідком яких стаєш, і в яких відкриваються «шлюзи йогурту з соком», про візії, близькі до побачених уві сні або вигадані, мов для якоїсь вистави. Не менш уважно тут говориться про побутові речі, зосереджені в просторі дому; речі, які з цієї уважності стають цікавими та красивими – бачиш ванну, повну троянд після шкільного свята, шампунь «Сіль із вишнею», який Вона любила, поріг, посипаний цукровою пудрою, ліжко, вологе й тепле, як в екваторіальному лісі, кілька відер із залишками вапна й оранжевої фарби… Нібито несуттєві речі оселяються у вірші й нагадують, що життя на щодень є справді красивим. Що все залежить від оптики бачення. Від готовності не просто дивитися, а бачити світ. І бачити його красивим.

Це «оселення речей у вірші» також є важливим. Бо вся книжка ніби випробовує на міцність те, що може втримати в собі вірш. Вона роздумує: «Скільки насправді може вмістити у собі вірш?», журиться: «Вірш протікає, / ніби погано закоркована пляшка, нічого, нічого», запитує, де починається вірш, і відсилає по відповідь до ангелів: «вони знають, як починається вірш». Можна би сказати, що це наполегливе запитування десь віддалено апелює до вже хрестоматійного «Що таке література?», але, як на мене, акцент цього запитання в Остапа Сливинського дещо інакший, до того ж поставлений м’якше й зачудованіше. І навіть без прицілу на відповідь. Не що таке, але де починається література? Як речі, події, вся щоденність і весь довколишній світ оселяються в вірші й стають літературою? Де та точка, де той вхід у вірш, пройшовши крізь котрий, отримуєш обернену супроти тогочасної оптику бачення: починаєш дивитися на світ зсередини вірша. Живеш свою щоденність як літературу. Й у кожному відблиску світла, в кожній любові бачиш щось повніше, ніж вірш.

Наостанок хочу ще повернутися до довіри. Зі всього, що я дотепер написала, може здатися, що книжка ця дуже делікатно закроєна. І воно справді так. Але ця делікатність і м’якість мови, якою обрав говорити автор, мови, інтимної настільки, як мова, котрою говориться до найближчих, не боронить йому найбільшої довіри: оповідати не лише про любов і про світло, що з неї приходить, але й про те, як ця любов болить. Урешті, з низки віршів бачимо, що в цьому, локальному світі книжки, розмаїті почуття і відчуття людини не лише переживаються всередині, невидимо для чужого ока, але їх дуже зримо проживає також саме тіло. З нього часто йде кров. Йому буває тяжко дихати. Його переслідує кашель і щось незрозуміле в легенях. Воно раниться. Воно відчуває в собі щось чуже. Воно пізнає весь світ самим собою при тому, що воно – тільки «велике тіло». Яке несподівано говорить про любов. А коли ця любов відходить, все розсіяне світло довкола помалу згасає. І невідомо, що тоді залишається.. Хіба що ледве видний м’яч у пітьмі.

Вперше опубліковано на сайті Літакценту 25 березня 2009 року.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2018
Поезії Бельченко притаманний особливий різновид гармонії – вона насичена мотивами з історії...
Інна Булкіна ・ Квітень 2017
Сергій Жадан завжди тяжів до віршованого епосу, до створення «хроніки», розлогої історії про великі...

Розділи рецензій