Йоган Бьоше. «Люба моя Еллі!…» Листи, світлини та документи німецького чиновника з окупованого Іванкова (1942–1943 рр.)

Січень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
402 переглядів

Переклали Оксана Николайчук, Любов Сочка
Київ: Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність», 2012.

Понад триста листів і півтори сотні світлин Йогана Бьоше, чиновника цивільної адміністрації, який у 1942–1943 роках був референтом керівника із сільськогосподарських справ в Іванківському ґебітскомісаріяті, оприлюднили його нащадки. Ці історичні документи, як зазначають упорядники, розповідають «про буденний, негероїчний бік війни, тобто “історію знизу”», «погляд звичайної людини на події світового конфлікту». Це погляд «іншої сторони». Та, попри обережність висловлювань Бьоше (він не міг цілком іґнорувати цензуру воєнного часу), це насамперед погляд німецького селянина, чий здоровий глузд перемагає сліпу нацистську пропаґанду.

Більшість листів Бьоше адресовано дружині Елізабет (вони одружилися 2 жовтня 1939 року, а наступного дня чоловіка мобілізували), значно менше — братові Авґусту й матері. У листах він описував життя селища Іванкова, а також Розважева і Димера (Київська область), міст Києва, Рівного, Бердичева, Житомира, де бував під час службових відряджень. Подане наприкінці листування з колеґами стосується обставин відступу німецьких військ із України та подальшого життя після повернення до Німеччини.

Розшифрував листи, написані ґотичним шрифтом і місцями суттєво пошкоджені, син Бьоше, Гаральд. У книжці також використано матеріяли проєкту «Іванків і Мюнстер у роки Другої світової війни», для якого інтерв’ю з очевидцями записала іванківська вчителька Ганна Дубинська, коментарі до фотографій підготував науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Іван Дерейко. Над науковим апаратом та історичними нарисами працювали старші наукові співробітники Інституту історії України НАНУ Марина Дубик і Тетяна Пастушенко. Із них, зокрема, стає зрозуміло, що нацисти зберегли в Україні чимало того, що запровадила радянська влада: межі районів і сільрад, колгоспи й радгоспи (їх перейменували на «громадські господарства»), а відтак — спрямованість на потреби держави, а не місцевого населення («Облік організовано добре. У цьому розумінні більшовизм дав добрий вишкіл»).

Війна і для більшости «ворогів» була тягарем, що його нав’язали обставини часу. Родина Бьоше намагалася «витягнути» своїх членів із фронту, а сам Йоган болісно сприймав наслідки бомбардувань українських міст («добре видно, яких ран завдала війна»). Його вражають злидні селян, доведених до межі існування («Гірших злиднів, як тут місцями бачиш, більше ніде бути не може. Контрасти просто жахливі»).

Війною просякнуто кожне слово, навіть коли йдеться про «менше зло»: примусову здачу великої рогатої худоби, до якої змушували німецьких селян, пакунки з брудною білизною, що їх Бьоше надсилав за сотні кілометрів дружині, функціонування Німецького дому (нині Національна філармонія України) або Німецького стадіону («Динамо»), заборону на виробництво жіночих годинників. Водночас Бьоше не втрачає нагоди під час відряджень відвідати художні виставки («українці вміють користуватися пензлем і фарбами. Картини недорогі») чи кінотеатр, придбати книжку, послухати музику. Звітуючи про це, він просить дружину також знаходити час для самоосвіти.

Документи показують, що звичайний цивільний чиновник воєнного часу бачить перспективи власної країни краще, ніж засліплені «високими ідеями» вожді. У листі від 1 вересня 1942 року читаємо: «Сьогодні минає рівно три роки від початку війни. Сподіваюсь, що ще через три роки настане мир». І зовсім «нецензурно»-песимістичні пасажі — у жовтневих дописах: «Тут говорять про швидке закінчення Російської кампанії. Як би цього не хотілось, але я у це не вірю».

У листах 1943 року більше промовистих свідчень про «підлість війни», переживань щодо чергової мобілізації. А водночас усвідомлення цінности пережитого досвіду («Я б не хотів, щоби цього останнього року в моїй біографії не було. Я таки навчився краще розуміти багато речей»). Фраґмент одного з останніх листів Бьоше, своєрідну «оду Україні», упорядники видання винесли на зворот обкладинки: «Уже рік, як я в Україні, Україні — “чарівній скатертині” Европи. Як пожити отут, можна багато що зрозуміти. Які можливості таїть у собі ця земля, Ти не повіриш!» Проте значно ціннішим є не емоційне захоплення, а свідоме бажання прислужитися історії. Бьоше знав напевно: «Із моїх листів можна буде потім відтворити основні події», і «фотографія може розповісти більше, ніж просто написане слово».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Андрій Блануца ・ Червень 2017
Представлені в збірнику дослідження стосуються історичної політики, здійснюваної в країнах...
Андрій Блануца ・ Березень 2017
У праці білоруського литуаніста Аляксандра Груші розглянуто формування писемної культури Великого...

Розділи рецензій