В’ячеслав Медвідь. Лóви

Травень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
204 переглядів

Львів: Піраміда, 2005.

Неквапні, вимогливі до читача й водночас вабливі звучанням та інтелектуальністю тексти В’ячеслава Медведя зібрано в збірці вибраного «Лóви». У книжці, окрім однойменної новели, вміщено також інші зразки авторської новелістики (цілком несподіваної в трактуванні жанру), поезії, есеї, а також «короткометражний» роман «Льох». Ця проза здається триванням культурологічного сну про людину – і не про абстрактний humankind, а радше про того, хто є мешканцем у реальному, дуже близькому, хоч не конче знайомому світі. Бо світ цей не просто український, а мовби прото-український, аж заохочує саму людину бути предком, попередником собі, незнайомцем, який тільки росте, тільки зорганізовує почуття, думки й мову. Можливо, тому роман пройнятий наївною відвертістю чуттєвого, яке охайно дивує, але ж не епатує, і тому в ньому така складна, розщеплена парадоксальними думками й навіть натяками на якийсь конвенційний, але незнаний тобі до кінця код, мова. Вона до того ж інакша в кожному наступному творі: діялектно, літературно й музично маркована щораз по-новому. Тексти здатні «затягти» й не відпускати довший час, хоча перебування в них вимагає досить складної внутрішньої роботи.

Поряд із названими роботами в збірці натрапляємо на прозові опуси «Реставрація церков» і «Чотири інші новели». Інший невеликий спектр текстів неначе «зчитаний» із матеріялу прози в поезію: тут під загальним титулом «Спомини навиворіт» об’єднано поетичні обсервації «Три періоди творчости», «Перо птаха» й «Доба тоталітаризму». Нарешті, ориґінальна есеїстика відновлює пам’ять про автора – як виявляється, постійного суб’єкта отих інтертекстуальних «переливань крові» в культурі, з яких можна зробити (і це частенько робиться) підставу для її знеособлення, а можна, як у В’ячеслава Медведя, побудувати з цією культурою дивні, особисті стосунки, замішані на літературних документах, документальній історії, історичній пам’яті... й сучасності. Так стається в авторових есеях «Галерник і наглядач», «Доба стилізації», «У присмерку віків». Вибір філологічних приваб, або ж пробудників діялогу, в якому стираються хронологічні межі й інші конвенції, скандально широкий. Це, скажімо, уривки з творів Івана Франка (або з Михайла Коцюбинського, як в одній із новел цього-таки видання), італійська історіографія й українські народні думи, процесуальні документи й доповідні записки з XVIII століття... Нарешті, у витягах із книжки мемуарів «Життя і правда» – фраґментарному «Чужому місті» – різнорідність тем створює бровнівський рух усередині тексту, а з ним – прогнозовану високу температуру, так що думки інколи встигають випаровуватися, означившись лише якимсь найнеобхіднішим словом. І відтак створюється невблаганне відчуття того, що от-от прозвучить щось головне...

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Володимир Шелухін ・ Квітень 2018
Візуальний супровід тексту забезпечують світлини Валерія Мілосердова – фотографа, який здобув...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2018
Історії, які оповідає Катерина Калитко, відбуваються у фантазійних просторах альтернативної...

Розділи рецензій