Людмила Скорина. Література та літературознавство української діаспори

Червень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
359 переглядів

Черкаси: Брама-Україна, 2005.

Найперша прикметна риса цього курсу лекцій, випущеного в світ уже другим виданням, – цілковита відсутність блумівського «страху впливу». Відсутність така кардинальна, що страх охоплює читача. Адже коли закінчуються залапковані цитати, фактично закінчується зв’язний текст. Єдине, що пропонує авторка крім посилань, це школярського рівня тематично-образний розбір творів, поданих у хронологічному порядку.

Друга важлива прикмета – рецептивна настанова підручника. Схоже, «ідеальним читачем» цього опусу є спраглий історик літератури, якому запропоновано подрібнену й приготовану до старанного пережовування січку фактів. Тимчасом як аналіз самих текстів здійснено на рівні «Стефанович – співець волинської осені».

Зміст посібника неабияк вражає: відсутністю будь-якого канону, очевидною неповнотою «портретної ґалереї», незрозумілою структурою праці (вона ані чітко хронологічна, ані в жодному разі стильова). Своїх критеріїв «іншости» цієї літератури авторка не пропонує. Жодної власної праці з цієї обширної теми в численних бібліографіях – так само. Поділ митців за міґраційними хвилями (до творчого доробку першої з них авторка зараховує графоманські спроби новоприбулих галицьких селян) виглядає банальним проєктом культурної, а не інтелектуальної історії літератури. Який стосунок до літературних дискусій МУРу мають демографічні таблички з кількістю переселенців? Дивує й «селекційна політика»: тут відчуваємо і національні інтенції (чи не тому не згадано Патрицію Килину та Мойсея Фішбейна), і певну цнотливу категоричність щодо «незалежноукраїнських» еміґрантів (Володимира Діброви, Василя Махна чи Світлани Пиркало), яких, очевидно, виведено поза межі літератури.

Але про це навіть ніяково згадувати, коли взяти до уваги, що в підручнику не знайшлося місця для розгляду поезії Тодося Осьмачки, Юрія Липи, Патриції Килини, Жені Васильківської, прози Юрія Косача чи Ігоря Костецького. Втім, комусь усе-таки поталанило. І пропорції несподіваної уваги до щасливчиків так само приголомшують. Скажімо, Ярові Славутичу перепало майже стільки само сторінок, як усій Нью-Йоркській групі разом; не забуто і критичної діяльности «одного з найталановитіших митців українського зарубіжжя»: авторка розташувала його між Марком Павлишиним та Дмитром Чижевським. І зовсім не ховається з чинниками, які її до того спонукали: «Видання здійснено за сприяння Яра Славутича», – сказано на другій сторінці підручника.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Інна Булкіна ・ Квітень 2018
Один із головних концептів львівської історії та львівського тексту – його «мультикультурність»,...
Дмитро Шевчук ・ Липень 2017
Новий роман Олександра Ірванця подає альтернативну історію України – можливий шлях розвитку...

Розділи рецензій