Кшиштоф Чижевський. Лінія повернення. Про практику прикордоння у діалозі з Чеславом Мілошем

Березень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
193 переглядів

З польської переклав Кость Москалець
Львів: Кальварія, 2013.

Чи можна практикувати прикордоння? Шукаючи відповіді, ми маємо справу з доволі тонким мистецтвом, адже найменша неуважність у практиках прикордоння зумовлює фальш, дисгармонію та руйнування. Натомість успішні приклади практикування прикордоння дають нам прояви культури, в яких є повнота смислу та справжні виміри діялогу.

Есеї польського філософа і громадського діяча Кшиштофа Чижевського присвячено досвідові буття на прикордонні. Прикордоння – це не лише терен біля кордонів; ідеться радше про багатокультурні простори, що розгортаються не як фізичний простір, а як узаємодія між культурами. Прикордоння – це певний етос і традиція. Крім того, це місце, яке вимагає не уникати складних питань – наприклад, про польсько-литовську війну, про українсько-польські конфлікти, про Єдвабне, про акцію «Вісла». Варто додати і згадку Кшиштофа Чижевського про існування особливого міту прикордоння в Польщі: життя в цих околицях і провінціях Речі Посполитої набагато цікавіше, ніж у центрі, і саме звідтіля походять найцікавіші індивідуальності польської історії.

Досвід і практика прикордоння відсилають нас до особливої мапи. Йдеться про картографування простору пам’яті й уяви. Тож і орієнтирами тут є не якісь демаркаційні лінії, адміністративні чи державні кордони, а «лінії повернення» («…прибуваючи до місць призначення і зустрічаючи людей, що вплинули на моє життя, я тільки повертав їх до своєї пам’яті», пише автор). Це мапа, яку читає внутрішній голос і яка розгортається завдяки відвазі мрій. Лінії повернення визначають тут напрямки і ведуть нас до самих себе.

Головний герой книжки – людина прикордоння. Людьми прикордоння для Кшиштофа Чижевського є Чеслав Мілош, Томас Венцлова, Пауль Целян, Єжи Фіцовський. Але й самого автора цілком доречно зарахувати до представників цього антропологічного типу. Зрештою, Микола Рябчук у передмові це й робить, зазначаючи, що такого статусу Кшиштоф Чижевський набув не в силу якихось обставин, а внаслідок свідомого вибору. Але не лише характеристики інших дають можливість такої ідентифікації автора, бо і в його текстах знаходимо своєрідну декларацію буття на прикордонні: «Шмат життя присвятив будуванню мостів поміж людьми, жив і працював на прикордонні, вірячи, що, рятуючи спільне, багатокультурне, рятуємо найглибшу нашу суть». Людина прикордоння – це досвід відшукування малої вітчизни. Таку людину не можна вписати в систему чорно-білих оцінок світу. Як приклад – Мірча Еліаде, якому присвячено один із есеїв. Його життєва та інтелектуальна ситуація набагато складніша й драматичніша, аніж це допускає надзвичайно спрощене звинувачення в прихильності до фашизму. Голос людей прикордоння легко розпізнається в повсякденному житті, в мистецтві, в політиці. Це голос, який є співмірним мистецтву бути собою в багатоголосому співі. Разом із тим, чисельність людей прикордоння нині зменшується, що, на думку автора, видно неозброєним оком. Це достатня причина того, щоб не спати спокійно і не закінчувати розмову про цей досвід.

Людина прикордоння – це досвід проходження лінією вигнання, аби стати на лінію повернення. Тож назва книжки невипадкова. Польський підзаголовок «Нотатки з прикордоння», в українському ж перекладі – «Про практику прикордоння у діялозі з Чеславом Мілошем». Але це не означає, що перекладач щось вигадав: він радше дав нам додаткові пояснення. Прояснити взаємозамінність цих варіянтів підзаголовка можемо так: Чеслав Мілош є ключовою постаттю, своєрідним культурним авторитетом для Кшиштофа Чижевського, а основою для «Нотаток про прикордоння» стали Мілошеві «Нотатки про вигнання», які можна вважати справжнім маніфестом людини пограниччя, бо, як пише автор «Лінії повернення», «слугували порадою еміґрантам на різних географічних широтах – як не втратити орієнтації, творчих здібностей і себе самого».

Книжка складається з шести частин, кожна з яких зосереджує увагу читача на певному аспекті практики прикордоння: «Лінія повернення» (виконує роль своєрідної передмови, окреслюючи суть практики прикордоння), «У пошуках центру» (есеї, представлені тут, присвячено досвідові прикордоння в Центральній Европі), «Місця сили» (в цій частині описано місця та міста, де досвід буття на прикордонні демонструє силу та волю долати виклики, що постають перед багатокультурними просторами), «Місця випробувань» (автор звертається до трагічних досвідів прикордоння, наприклад, у країнах колишньої Юґославії), «Люди з іншого боку» (есеї цієї частини присвячено «людям прикордоння» – Вікторові Вінікайтису, Драґо Янчару, Мірчі Еліаде, Томасу Венцлові та Єжи Фіцовському), остання частина – «Стежка наближається до Іншого» (єдиний есей «Міст і людина» виконує роль своєрідної післямови, нагадуючи нам, що досвід прикордоння – це певне будування та відбудовування мостів, які дають змогу вести діялог, сприяють співпраці й уможливлюють зустріч із Іншим).

Повертаючись до назви, відшукуємо в книжці декілька «ліній повернення». Маґістральна проходить через «Центральну Европу» – територію, якої «вже нема і ще нема». Саме про це йдеться в есеї «Повернення Центральної Европи». Маємо в ньому все те, про що йшлося вище, – мапу уяви та мрій, окреслення постави людини пограниччя, бо ж і сама «Центральна Европа» є продуктом творчої уяви Мілана Кундери, Чеслава Мілоша, а ще раніше – Пілсудського, Масарика, Палацького, Наумана. Центральна Европа – це спосіб повернення Східної Европи до Европи. Такі заплутані географічні метаморфози невипадкові. Вони відображають дискусії довкола ідентичности східних европейців. Кшиштоф Чижевський ставить запитання: чи проєкт Центральної Европи спихнули на узбіччя геополітичних і соціокультурних мейнстримів? Видається, що справа з Центральною Европою швидко стала анахронічною – «повернулася до свого улюбленого стану певноїнереальности і підвішености в порожнечі». асправді це не так. Радше доводиться констатувати, що «Центральна Европа» посунулася далі на схід – до Києва, Мінська. А ще «лінія повернення» Центральної Европи демонструє, що вона є не порожніми деклараціями про транскордонну співпрацю, а способом не погоджуватися з наявним станом речей, нетерплячістю і збунтованістю, прагненням переправитися на інший берег, аби повернутися до самих себе. Тож Кшиштоф Чижевський робить висновок: легко бути европейцем, але важко бути центральноевропейцем. Бо саме другий – це справжня людина пограниччя, яка прагне пізнавати своїх співмешканців і найближчих сусідів, не відмовляючи їм в іншості.

Лінія повернення – це також шукання можливостей повернення до культурного багатоголосся, толерантности в тих місцях, де, здавалося б, таку можливість уже втрачено. Тому в книжці пропоновано надзвичайно серйозну розмову про слабкі сторони прикордоння. Вони виявляються в дискусіях про вищість однієї нації над іншою, про мегаломанію нашої цивілізації, про брехню, закладену в мітах. Усе це засвідчує отруйність життя на прикордонні, що часто створює тут напругу та конфлікти. Справжній вимір прикордоння – це відмова від мітологічного ґета. Та зробити це дуже непросто, тому й маємо трагічні «лінії», як-от у Косові, якому присвячено декілька есеїв у книжці. Косово проводить свою «лінію повернення»: «У повоєнному Косові поверненням є все: повернення до дому, до землі, до життя… Ті, хто самі пережили ненависть і переслідування з боку інших людей, завжди повертаються, проваджені почуттям солідарности і спільної долі, хоч би в якому місці на землі не опинилися».

Якщо прикордоння – це міст між культурами, то наріжним прогоном цієї будови є людина прикордоння. Вона є і вартовим цього мосту, свідомим того, як багато від неї залежить. Це усвідомлення її «преображає» і дає змогу стати поряд із таким же «преображеним» Іншим задля збереження діялогу.

Розділ: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...
Світлана Ославська ・ Березень 2016
До збірника статтей Анатолія Дністрового ввійшли тексти, написані у 2007–2015 роках. Автора...

Розділи рецензій