Жюльетт Кадио. Лаборатория империи: Россия / СССР, 1890–1940

Перше франкомовне видання цієї книжки вже досить відомої дослідниці історії науки на просторі колишньої Російської імперії Жульєт Кадіо вийшло 2007 року в Центрі російських, кавказьких та центральноевропейських досліджень Національного центру наукових досліджень (CNRS), після чого її доволі оперативно було перекладено російською. Головною темою праці є вплив наукових досліджень етнографів кінця XIX – початку XX століття на підготовку думки як нових правлячих еліт раннього СССР, так і широких мас населення, до сприйняття сконструйованого в той-таки час етніцистського та територіялістського (із поєднанням цих двох концепцій) розуміння націй та їх інституціоналізації на мапі та в державно-правовому сенсі. Авторка простежує вплив досліджень етнографів і статистиків, зокрема матеріялів, які постали у зв’язку з організацією та проведенням загального перепису населення 1897 року та місцевих переписів, на ранні федералістські та автономістські проєкти. В середовищі політиків ліберального напрямку вони набували популярности вже на межі століть і поволі стали загальником після революції 1905 року – це, звісно, передусім стосується представників «національних окраїн», але не обмежується ними. До слова, в розділах, де йдеться про період перед революцією 1917 року, чимало уваги приділено й українським сюжетам.

Розвиваючи працю далі і кілька разів зупиняючися на питанні впливу результатів етнографічних студій на формування української нації, Жульєт Кадіо переходить до взаємовпливів між наукою та практичною національною політикою в ранній совєтський період. Вона відзначає, що в перші пореволюційні роки основний вектор впливу було спрямовано від представників академічної спільноти до влади, яка в цей час прагнула не просто злеґітимізувати запроваджуваний «національно-територіяльний» поділ посиланнями на авторитети, а й дійсно керувати створюваною державою, спираючись на наукові засади. Головними віхами цього періоду стало проведення загального перепису 1926 року та укладання першого – дуже широкого, що складався на той момент зі 196 позицій – варіянту переліку совєтських «націй» та «народностей» зі створенням своєрідної ієрархії «національностей» залежно від наданого їм статусу (хоча в названий час цей їх поділ за рівнями ще не відігравав такої великої ролі, як у майбутньому).

У наступний період, зокрема після 1929 року, стан справ змінюється. Владна верхівка наперед установлює висновки, під які мусять підлаштовувати свої дослідження етнографи. Тому в перебігу підготування та проведення перепису 1937 року (авторка детально зупиняється на його особливостях, «незручності» для влади отриманих результатів і причинах масових репресій проти працівників органів статистики), а ще більшою мірою 1939 року кількість національних груп, існування яких визнавалося на державному рівні, порівняно з 1926 роком зменшилася в рази й остаточний перелік містив уже лише 90 назв. Авторка відзначає, що безпосереднім приводом для такого радикального скорочення їх числа стала заява Сталіна про те, що в СССР «мешкає близько 60 національностей». Не оминає вона увагою й появу в цей час категорії так званих «ворожих національностей», більшість представників яких мешкали за межами Совєтського Союзу (корейці, поляки та інші), й відмову від практики створення національних одиниць нижчого рівня: районів, сільрад тощо.

З огляду на критичне опрацювання авторкою великого масиву опублікованих та архівних джерельних матеріялів її праця – поряд із дещо ранішими книжками Тері Мартина «Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки)» (2001), переклад якої щойно вийшов у «Критиці», та Франсин Гірш «Імперія націй. Етнографічне знання і створення Совєтського Союзу» (2005) – має викликати інтерес у дослідників національної політики совєтської влади в перші десятиліття існування СССР і чинників, що впливали на її формування.