Дмитро Малаков. Кияни, війна, німці

Грудень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
352 переглядів

Київ: Амадей, 2008.

Заступник директора з наукової роботи Музею історії Києва Дмитро Малаков, перевидаючи надруковану ще 2002 року документальну повість «Оті два роки... у Києві при німцях», написав її продовження – розповідь про життя киян після визволення міста радянськими військами в листопаді 1943 року. Цю збірку не можна назвати ані історичним дослідженням, ані мемуарами – здається, більше пасуватиме жанрове означення «документований есей». Є тут власне авторові уривчасті спогади, але їх дуже мало, бо багато чого пам’ятати він просто не міг, мавши в 1941 році всього чотири роки. Це радше роздуми над власним життєвим досвідом, така собі оповідь про життя Малакових у 1941–1945 роках і про те, як війна вплинула на родину ментально.

Історія виживання «при німцях» – живі картини повсякденного життя киян під німецькою окупацією, розповідь про «велику пожежу» на Хрещатику наприкінці вересня – на початку жовтня 1941 року, про Бабин яр і штучний голод у Києві в 1941–1942 роках складають найцінніший матеріял книжки. Вона передусім є даниною пам’яті талановитого брата «Гоги» – відомого українського графіка Георгія Малакова (йому й присвячено книжку). Маленький хлопчик, оповідаючи про себе, сприймає навколишній світ переважно очима старшого брата, якому на початок війни виповнилося вже чотирнадцять років і який, власне, є головним героєм книжки.

Образи давно забутого Києва. Неодмінно присутній він і на численних тогочасних малюнках Георгія Малакова – унікальних «замальовках» із життя Києва під час окупації. Крім ілюстративности, вони часто виступають як історичні джерела. Фактично кожну сцену з них обіграно в самому тексті. Часом навіть видається, що картини, подані в книжці вербально, аж до дрібних деталей просто взято з тих малюнків. Скільки тут власне авторського досвіду, важко сказати.

Варто наостанок вказати позірну різницю між старим і новим текстами. Якщо перший читається легко і цікаво, вражає деталізацією опису, в другому авторське втручання зведено до мінімуму. Це вже більше скидається на такий собі «колаж» зі спогадів, листів, документів – читач остаточно занурюється в суто родинні, а відтак, й дещо буденні справи. Найчіткіше цей підхід видно у кінцевій частині оповіді (про 1945–1946 роки), яка фактично складається з уривків Гогиних спогадів із 1946 року.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Світлана Ославська ・ Червень 2018
У 300-сторінковому інтерв’ю співрозмовники торкаються різних аспектів української реальности:...
Ярослава Тимощук ・ Червень 2017
Оповідачка дискутує з героями, коли в їхніх версіях подій з’являються розбіжності. У...

Розділи рецензій