Олена Ущапівська. Культурно-мистецьке життя Донеччини (кінець XIX – початок XXI ст.)

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
176 переглядів

Київ: Парапан, 2011.

Монографію Олени Ущапівської майже не адаптовано для читацького загалу, якому нібито призначено книжкову версію цієї праці: вона зберігає ознаки свого походження на всіх рівнях – і структурно, і текстуально, у вигляді рудиментарних словосполук «дисертаційна робота», що раз по раз виринають на її сторінках. Та хоч би яким вузькофаховим було коло потенційних читачів цієї книжки, треба наголосити безумовну її цінність для того кола. Найперше – для мистецтвознавців, а особливо – музикознавців: усупереч широті заявленої у заголовку теми культурно-мистецького життя Донеччини, насправді йдеться майже про саме тільки музичне її життя.

Розглянуто творчість донецьких композиторів останньої третини XX – початку XXI століття: саме в цей час, уважає дослідниця, на Донеччині сформувалася перша професійна композиторська школа. Пізню появу професійної музичної освіти Ущапівська пояснює відсутністю історично складених народних і професійних традицій, а також «пануванням у соціяльній структурі Донбасу культурно-естетичних запитів робітничого класу».

Окремий розділ дослідження присвячено діяльності Донецької організації Національної спілки композиторів України (і, до речі, схожий він подекуди на її статистичний звіт) і творчості композиторів, що до неї належать. З-поміж 16 осіб дослідниця відібрала п’ятьох, які, на її думку, найкраще репрезентують три покоління композиторів. Старшу ґенерацію донецьких композиторів представлено постатями Олександра Рудянського й Олександра Некрасова. Обох виховано у традиціях соціялістичного реалізму, тож і музика їхня поєднує мелодики радянської масової пісні з пізнім українським фольклором. Представниками середнього покоління є Михайло Шух та Олексій Скрипник. Тут починається плутанина. Ущапівська запевняє, що лише четверо-п’ятеро українських композиторів центрального реґіону сповідують постмодерн, зле називає Шуха і Скрипника не лише постмодерністами, але й аванґардними авторами (це твердження, м’яко кажучи, мало відповідає дійсності). Нарешті, молодше покоління представлено особою Євгена Петриченка – чи не найцікавішого з сучасних донецьких композиторів.

Наостанок хочеться додати, що ця книжка, схожа радше на довідник із музичної культури Донеччини, містить безліч докладної інформації, проте читати її від початку до кінця, продираючися крізь нескінченні цифри і назви, надзвичайно складно.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Інна Булкіна ・ Жовтень 2017
Це остання книжка видатного мистецтвознавця та «книгаря», яку уклала його донька Єлєна Ґерчук;...
Оксана Олійник ・ Червень 2016
Упорядниці видання, мистецтвознавиці Ольга Балашова та Лізавета Герман створили путівник художніми...

Розділи рецензій