Тімоті Снайдер. Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним

Січень 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
497 переглядів

Переклали з англійської Борис Шавлов, Олена Литоміна, Володимир Жбанков.
Київ: Лаурус, 2018.

Дослідження Тимоті Снайдера вийшло друком у США 2010 року. 2011-го з’явився український переклад у видавництві «Грані-Т», а 2015 року «Дуліби» опублікували книжку російською мовою. Цього року маємо нове видання і новий переклад «Кривавих земель» українською.

Книжка, побудована довкола сухих фактів і чисел, розпочинається з лаконічних і болючих згадок про конкретних людей. Про хлопчика, який помирав від голоду 1933 року чи про польського військовополоненого, що його розстріляли енкаведисти. Снайдер уміло використовує окремі виразні факти, аби викликати емоційний відгук читача. Скажімо, 1932 року закохані пари, що прогулювалися в парку, бачили на газонах таблички із забороною копати могили. Завершується книжка післямовою з промовистою назвою «Людяність». Власне, в її останніх словах міститься головний сенс роботи Снайдера-історика. Нацизм і сталінізм перетворили людей на числа — цю тезу доводить автор. І далі пише: «Як науковцям нам належиться віднайти ці числа і зіставити з іншими. Як гуманістам нам належиться знову перетворити числа на людей. Якщо ми на це неспроможні, то Гітлер і Сталін сформували не лише наш світ, а й нашу людяність».

Історики можуть дискутувати, наскільки доречно ставити знак рівности між режимами Гітлера і Сталіна, а Снайдер робить це вже в назві дослідження. Чи наскільки виправдано виокремлювати історію цього реґіону — «кривавих земель». Та сенс книжки — в її гуманістичному повідомленні.

На «кривавих землях» наклалися одна на одну політики Сталіна й Гітлера. Це території, за авторовим визначенням, між Москвою та Берліном, тобто частина нинішніх України, Білорусі, Балтійських країн, Польщі та західної Росії. Усвідомити спільність долі цих земель важливо, аби зрозуміти сучасність держав Східної Европи, підґрунтя суперечок про пам’ять між сусідніми народами. Дослідження доступно подає цей контекст. Історик переконаний, що історію «кривавих земель» не зрозумієш, досконало знаючи лише якусь окрему національну історію.

Уже на початку розвідки Снайдер зауважує цікавий факт про сприйняття злочинів нацизму та сталінізму в західному світі. Союзники звільнили концентраційні табори на території Німеччини. Те, що було на території, яку контролював СРСР, залишилося поза їхнім знанням аж до відкриття архівів. Це і нацистські табори смерти, і ҐУЛАҐ. Більшість жахіть, переконує Снайдер, відбулися не в концтаборах, а в таборах смерти, газових камерах, над ровами і ямами. Звідси ще одне хибне, на авторову думку, уявлення про індустріяльний характер убивств на «кривавих землях». Насправді методи були примітивні: скажімо, позбавлення їжі — від цього загинула половина з понад 14 мільйонів жертв «кривавих земель».

Книжка ставить етичне питання про пасивних спостерігачів. Скільки людей мовчки дивилося на повільну смерть інших людей? Коли йдеться про масові вбивства чи інші жахливі злочини, нам легше асоціювати себе із жертвами. Але важливіше спробувати зрозуміти історичні обставини, спільні для злочинців, спостерігачів і загиблих. Претензія на статус жертви не ґарантує здорового етичного вибору, адже Сталін і Гітлер уважали себе за жертв: перший — міжнародної змови капіталістів, другий — євреїв-комуністів. Тому зрозуміти дії винуватців — нагальніша проблема: «моральна небезпека полягає не в тому, що хтось може стати жертвою», а в тому, що можна стати злочинцем чи пасивним спостерігачем.

Як публічні історії і державні політики пам’яті поводяться з числами? Їх перебільшують, кількість жертв стає «знаряддям міжнародного змагання за мучеництво». Снайдер згадує, як Віктор Ющенко говорив про 10 мільйонів загиблих унаслідок Голоду, а вже за декілька років Віктор Янукович називав у декілька разів меншу цифру. Невже декілька мільйонів жертв — це замало, що є потреба заокруглювати їх до більшого? Снайдер пропонує інший підхід: пам’ятати не про, скажімо, понад 30 000 загиблих у Бабиному Яру, а про 33761 особу, вбиту там. У цьому випадку можна уявити, ким була та одна особа.

Коли ми кажемо про злочини нацистів чи комуністів як про нелюдські й поза розумінням, це означає, що ми підпали під вплив Сталіна та Гітлера. Позбавляючи злочинців права називатися людьми, ми потрапляємо в їхню ж моральну пастку. Адже «піддатися спокусі назвати інших людей недолюдьми — це крок у напрямку до нацизму, а не від нього». Нарешті, Снайдер зауважує ще одну річ, актуальну для України в умовах війни. Це раціоналізація масових чи будь-яких інших убивств (заради свободи, нації тощо): «Якщо ми знаходимо сенс у вбивствах, то ризик у тому, що більша кількість убивств означатиме більший сенс».

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Олег Кисельов ・ Квітень 2019
Розглядаючи атеїзм як світогляд, Смолкін зосереджується на проблемах, із якими стикалися «бійці...
Світлана Ославська ・ Квітень 2019
Автор не раз зіставляє Помаранчеву революцію в Україні і Січневу в Єгипті. Він не зіставляє...

Розділи рецензій