Марек Гласко. Красиві двадцятилітні

Лютий 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
141 переглядів

Переклад з польської Олександра Бойченка
Чернівці: Видавництво 21, 2017.

За словами Марека Гласка, шаленство — «єдина річ, якій можна довіряти». «Красивих двадцятилітніх» він написав у середині 1960-х на замовлення головного редактора паризької «Культури» Єжи Ґедройця. Цей текст привабливий і нестерпний водночас. Про особисті мотиви його створення автор говорить просто: «Я пишу про людей, яких знав і любив <…> Саме для цих людей мені б хотілося написати, чому я більше не живу у Варшаві».

На час написання «Красивих двадцятилітніх» Гласкові було тридцять два і він був польським письменником-еміґрантом. Історію його життя у Франції, Німеччині, Ізраїлі так само сповнено абсурдних контрастів, як і його життя у підрадянській Польщі. Гласко не мав закінченої освіти, з напівкримінального світу і світу тяжкої фізичної праці завдяки успіху першої книжки він потрапив до польської літератури 1950-х років і майже одразу став улюбленцем публіки (якщо не враховувати його нестерпної поведінки, з якою стикалися всі, хто знав автора ближче). Його визнали голосом покоління, на його оповідання звернули увагу кінематографісти. Проте дуже швидко Гласко переступив ту грань, до якої у підрадянській Польщі варто було не наближатися. Його невигадані історії з перспективи офіціозу оцінювали як божевільні вигадки або як наклеп на життя соціялістичної республіки. Та до Парижа Гласко потрапив як молода надія польської літератури. Його книжки опублікували, до Польщі він ніколи не повернувся, хоча й намагався. Подальше життя (аж до трагічної смерти у тридцять п’ять років) нагадувало гойдалку: від великих гонорарів до безгрошів’я, від поліцейських протоколів і в’язниць до співпраці з кінематографістами, від успішних текстів до нелеґальної праці і напівголодного існування.

Оповідь складається із семи текстів. Початкові та фінальні частини — історії про життя Гласка в повоєнній Польщі, Франції, Німеччині, Ізраїлі 1950‑х років, у середині книжки — нариси про літературу, кінематограф, масову культуру. У деяких із цих «гібридів» перемагає «ген» оповідання, в інших — есей. Та й жанрову належність книжки визначити непросто. Позірно маємо справу зі спогадами, але Гласко поєднує автобіографічні факти з вигадкою. Проголошує вірність «правдивому вимислу» і часто доводить до абсурду опис своїх походеньок. Водночас йому притаманна і пронизлива щирість: «Дане мені життя — лише оповідь; але як я її розповім — це вже моя справа. Тільки про це мені йдеться».

Спокійно і дотепно він описує життя ресторану «Камеральний» і редакцію польського тижневика «Po prostu», нелеґальну працю на заводі в Ізраїлі й оборудки контрабандистів, химерний побут молодиків, які приїхали на з’їзд польських письменників, ізраїльських злочинців і пацієнтів психлікарні в Німеччині. Прихильність до абсурду досягає кульмінації в тексті, присвяченому способам виживання в західному світі письменника, якому жоден видавець не дає авансу. Проте автор часто говорить і про гідність, свободу, щастя, швидко перемикається з іронії на щирість. Хоча для Гласка є речі, над якими він не дозволяє собі жартувати (відразливий йому антисемітизм, екзистенціяльна втома польської літератури, опис Польщі, через яку ідуть радянські війська наприкінці Другої світової війни).

Нечисленні імена жінок, неназвані дівчата, іронічне зіставлення шлюбу з німецькою актрисою із «німецькою окупацією» — також прикметний жест Гласка, який не втомлюється наголошувати, що його «в літературі цікавила лише одна річ: кохання жінки до чоловіка і їхня поразка», а сам він «в житті кохав тільки раз» і «потім уже ані хвилину не кохав нікого».

Водночас Гласко багато міркує про здобутки і хиби літератури, про огидних польських персонажів у західному кінематографі, критикує кінофільми за його текстами, із приязню пише про приятелів, із винятковою симпатією про Романа Полянського. Кількість польських письменників, про яких говорить Гласко, вражає, а лідерами за кількістю згадок з іноземних авторів є Фьодор Достоєвський і Ернест Гемінґвей. По книжці розсіяно й авторові думки про сам процес письма художнього тексту і відмінності між задумом та результатом. Цікаво спостерігати за народженням внутрішніх діялогів, стрибків і повернень до порушених тем. Оповідь у тексті «Шнурівочки, ремінець, краваточка» відгукується у «Маю двері від дводверної шафи, засклені», а «Готель “Victory”» змушує читача повернутися до текстів «Вроцлав, Обори, Острів Троянд» і «Репортер відчайдушного польського часопису».

Образ красивих двадцятилітніх з’являється в книжці декілька разів, і йдеться не лише про покоління автора, а й про нових молодших «красивих двадцятилітніх», які не мріють бути ані письменниками, ані живописцями, а обирають фах інженера, програміста, лікаря. Та прикрим для Гласка стає інше: у 1960-х вони вже знають про те, що Польщу окуповано, але їх це особливо не цікавить, адже «жоден із них уже не чекає на день, коли можна буде сказати “ні”». І хоч авторові висновки щодо підрадянської Польщі нищівні і болючі, він не тішиться і з західного світу, де більше свободи, адже «світ ділиться на дві частини: в одній із них неможливо жити, в другій неможливо витримати».

Гласко називає себе романтиком і говорить про свою подібність до героя американської анімації пса Ґуфі, який спричиняє неприємності. Таке, на перший погляд кумедне, порівняння виявляється ледь не протилежністю комічного. У «Красивих двадцятилітніх» багато епізодів, де маєш справу із самим краєм комічного, яке свідчить про абсурдність людського існування: «Оскільки ми не можемо жити, як вільні люди, то постараймося бодай наслідувати форми їхнього життя». Вочевидь, така особливість тексту була близька перекладачеві Олександрові Бойченку, який зберіг багатошарову смислову структуру оповіді Гласка. Український текст «Красивих двадцятилітніх» лексично багатий, повний фразеологізмів, влучних висловів, що дає змогу передати серйозно-несерйозні інтонації, іронічні пасажі, афоризми і неоднозначні висновки автора.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Розділи рецензій