Всеволод Речицький. Конституційне АБВ

Листопад 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
366 переглядів

Харків: ТОВ Видавництво «Права людини», 2016.

В українському конституцієзнавстві темі конституційної просвіти громадян присвячено небагато робіт, а тому вихід у світ збірки есеїв знаного науковця-конституціоналіста і правозахисника Всеволода Речицького є помітним явищем.

Книжка складається з трьох органічно пов’язаних розділів, присвячених, відповідно, основам демократії, конституцієдавчому (в автора — конституційному, що далеко не одне й те ж) процесу та конституційному вибору України. Ці розділи дають системне уявлення про реальний стан і проблеми чинної в Україні конституційної системи.

Центральні теми збірки есеїв: демократія і ринок, свобода та органічний конституціоналізм, що спирається на принципи верховенства права й обмеженого конституційного правління. Особливо цінні його роздуми про верховенство права — політичний ідеал людства (Браян Таманага), до якого дуже повільно і з великим відставанням рухається і Україна.

Книжку побудовано як посібник, покликаний формувати конституційно-правове мислення і українського політичного класу, і представників громадянського суспільства. Брак цього мислення відчувається в усіх без винятку сферах суспільного життя, зокрема й у правовій. Причина у відсутності реального запиту кланово-олігархічної системи на системне конституційне мислення, яке фактично стає потрібним лише в державі, що переходить до органічного конституціоналізму.

Основою формування конституційного мислення, зрозуміло, є чинна конституція, через яку й реалізується органічний конституціоналізм. На жаль, за майже сто років — від перших спроб сформувати сучасну національну державу (1917) до наших днів — в Україні так і не було жодної реально втіленої конституції. Бо вони (фактично фіктивні) існували самі по собі, а держава і народ — самі по собі. Українські державотворці, вочевидь, бачили й бачать слабкість конституційних засад функціонування держави, але припускали і припускають, що це їй не шкодить.

Насправді ж це шкодить, що особливо помітно сьогодні в контексті делеґітимації влади, корупції, ручного управління, тіньової економіки і політики. Особлива цінність збірки есеїв Речицького полягає в тому, що він не мириться зі слабкістю конституційних засад держави і називає її головні причини. Серед них — відсутність демократичної еліти й практики органічного конституціоналізму, насамперед у частині реалізації його провідного принципу — верховенства права.

На думку відомих політичних експертів (Вадима Карасьова, Мирослава Мариновича), політична драма після Помаранчевої революції 2004 року полягала саме в тому, що держава не стала на шлях системного впровадження верховенства права. Очевидно, що таке впровадження могло правити за важливий інструмент трансформацій у різних сферах суспільного життя та ґарантію проти їхнього згортання.

Чинна влада робить ставку на ручне управління (за Всеволодом Речицьким, на державну ієрархію та дисципліну), що склалося за часів комуністичного правління, і згодом його некритично запозичила незалежна Україна. Всупереч Конституції та її принципу обмеженого конституційного правління. Без декомунізації механізмів державного врядування через зліквідування системи ручного управління, на наш погляд, неможливо перейти до органічного конституціоналізму.

Всеволод Речицький виходить за межі суто правового осмислення питань органічного конституціоналізму. Він упевнений, що йдеться про суспільну проблему, яка потребує спільної роботи юристів разом із представниками усіх суспільних дисциплін. Як відомо, перші спроби формувати нову конституційну правосвідомість українців, засновану на ідеях органічного конституціоналізму, розпочалися ще з проголошенням незалежности України та посилилися після ухвалення Конституції 1996 року. Але вони зазнали фіяска, оскільки держава доручила цю справу позитивістській юридичній науці, яка без підтримки інших суспільних наук, а головне — без орієнтації на реальну участь народу в цій справі, не змогла зробити нічого суттєвого. Можливо, так було задумано владою, щоб конституційна ідеологія часом не заволоділа широкими масами і щоб вони не повірили, що можна жити згідно з Конституцією, а не «по понятіях» ручного управління.

Саме тому на сучасному етапі переходу від фіктивного до органічного конституціоналізму представники різних суспільних дисциплін (історики, політологи, культурологи, економісти, соціологи тощо) мають заявити про свою участь у цьому процесі. Частина з них усе ще вірить, що влада турбується про конституційне унормування та його застосування в інтересах народу, однак це далеко не так. Влада вдається до різних обмежень прав громадян, а тому не варто дивуватися, що в суспільно-політичній практиці існують зони безконституційности, що державотворення здійснюється у ручному режимі, а рівень недовіри громадян до державних інститутів часто-густо не впливає на їхню кадрову політику.

Висновок простий: якщо в суспільно-науковій думці немає конституційного осмислення процесів та явищ економічного, соціяльного і політичного життя, то і в державній практиці не слід очікувати змін — зокрема, у частині дотримання конституційних положень, демократичної трансформації конституційних та інших інститутів. А це значить, що держава може нехтувати Конституцією, яка замість того, щоб допомагати їй долати різні кризи, сама стає політичною проблемою.

Суспільні науки можуть і повинні сприяти тому, щоб вивести Конституцію із проблемного стану та запровадити систему органічного конституціоналізму, насамперед принципи верховенства права та обмеженого конституційного правління. У цьому й полягає одне з головних завдань нинішнього етапу реформування політичної та правової системи України.

Однак у демократичній країні жодна влада не робитиме того, чого не вимагає первинна влада в державі — народ. Якщо український народ не турбуватиметься про реалізацію своєї Конституції, не вимагатиме впровадження верховенства права, захисту своїх конституційних прав і свобод, то влада й далі керуватиме державними і суспільними справами в ручному режимі.

Відомо, що держава починається саме з конституції і тільки в її реалізації знаходить істинний сенс свого функціонування. Держава, в якій конституція не працює, скочується до рівня феодальної, формує відносини сюзеренітету-васалітету, станової нерівности, територіяльного партикуляризму, звичаєвого права тощо.

Загроза феодалізації суспільних відносин в Україні справді існує, що робить її вразливою у питаннях і внутрішньої, і (особливо) зовнішньої політики. Слід пам’ятати, що республіканська Гетьманщина стала легкою здобиччю Російської імперії зокрема й тому, що, замість рухатись до вільного суспільства і вільного підприємництва, український політичний клас насаджував кріпацтво за російським зразком. За цю політику та в нагороду за відмову від державности його представники отримували російське дворянство. Сьогодні ж цей клас насаджує фактично за російським прикладом кланово-олігархічну систему, що рано чи пізно, якщо цьому не протидіяти, призведе до втрати незалежности України.

Попри глибокий драматизм і навіть трагічність ситуації в Україні (анексія Криму, війна на Донбасі), своєю книжкою Всеволод Речицький додає оптимізму. Він наголошує, що народ готовий до суспільно-політичних змін — і дві демократичні революції 2004 і 2013–2014 років це підтверджують.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ростислав Загорулько ・ Березень 2017
Число присвячено проблемі тероризму. Його причини, витоки та прояви розглянуто у вступній...
Олег Коцарев ・ Березень 2017
Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий...

Розділи рецензій