Віктор Неборак. Колишній, інший... Автобіографічний текстиль

Лютий 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
291 переглядів

Львів: Піраміда, 2013.

У повідомленнях із зони АТО за минулі місяці ми не раз чули назву «Золоте». Це одне із містечок на Луганщині, яке розтерзали сепаратисти ДНР/ЛНР. У Золотому, що його місцеві мешканці також традиційно кличуть Карбонітом (за назвою шахти), переважно й відбувається дія «Карбонітського щоденника» Віктора Неборака. Це ключовий текст його найновішої прозової чи, точніше, мемуарної книжки спогадів «Колишній, інший» про дитинство та юність.

Анотація попереджає, що опубліковано «спогади про юнацькі роки автора». Неборак іще молодим учителем вів зошит у гуртожитку містечка Золоте. Потім закинув його у шухляду і от витягнув років через 35, струсив нафталін, виправив граматику, підредаґував і відніс у літературну аґенцію «Піраміда». Тобто це мемуари, документалістика, що автор підтвердив і на своєму творчому вечорі влітку 2014 року, доповнивши книжку усними спогадами про вчительське минуле на Донбасі.

Герой щоденника — молодий учитель (звісно, альтер еґо самого Неборака) — після закінчення філологічного факультету Львівського університету їде у Золоте викладати українську мову й літературу школярам із ПТУ. Чому туди? Бо отримав такий «розподіл». У радянські часи «безкоштовну вищу освіту», про яку так люблять згадувати комуністи, слід було відпрацьовувати три роки у майже кріпацьких умовах. «На мене тут наставлено безліч пасток. Перша — учні. Я все ще заходжу у клас, як дресирувальник у клітку з хижаками. Друга — мої колеги, викладачі й майстри ПТУ, які вважають мене невиправним бандерівцем… Уздовж стіни гуртожитку тягнеться колія. Навіщо тут колія? Нею ж не пересуваються: вона обрізана з двох боків».

Львів’янин на Донбасі — печальний і тривожний лейтмотив цієї книжки. Молодий львів’янин потрапляє у ситуацію культурного шоку чи коґнітивного дисонансу. Літеру «ї» він тут сприймає не як німб, а як тягар, вериги юродивого. «В їхніх очах я — бандера, западенець, — міркує молодий учитель. — Не вважаю себе націоналістом, та варто визнати: якщо говориш російською, спілкуватися легше, не відчуваєш жодного опору. Як тільки намагаєшся перейти на українську, і не лише тут, на Донбасі, а й у Києві, простір довкола починає загусати».

Герой «Карбонітського щоденника» у вихідні мандрує до Стаханова, Первомайська, Єнакієвого, Ворошиловграда, відвідуючи інших молодих учителів, представників галицького земляцтва, яких теж скерували на Донбас. Їдуть «до славного Стаханова, де вчителюють наші однокурсники Бонч і Зеня… Ходимо в ресторан. Стаханов — це вже цивілізація, там навіть їздять трамваї… Нам потрібно пройти це чистилище, бо ми навряд чи потрапимо на каторгу, як Достоєвський, чи в солдати, як Шевченко… 22-річні українізатори Донбасу».

Однак ці культуртреґери й самі живуть у тій-таки радянській дійсності, позбавлені елементарних прав і благ. І так само, як і їхні учні, не завжди помічають свою культурну дискримінованість. «Цікаво, які думки висловив Гончар у “Соборі”? Мені той заборонений роман так і не потрапляв до рук», — занотовує у щоденнику молодий учитель. Який, звісно ж, є комсомольцем і атеїстом, а про Ісуса знає лише завдяки тому, що прослухав оперу Ендрю Лойда Вебера «Джізис Крайст — суперстар» (теж заборонену в УРСР).

Хоча на молодого фахівця чекали пів року (відколи потрапила до психлікарні попередня вчителька, у якої «на ниві українізації поїхав дах»), він тут не свій. Він мріє перебути час до літа і податися до вирію, до раю — у Коктебель: «І я полечу на берег Криму гріти пузо під вигаслим вулканом Кара-Даг».

Континґент ПТУ, де викладає наш герой, — переважно «важкі діти»: «Мені було шкода моїх учнів. У їхніх біографіях усе було розписано наперед: шахта або тюряга, або те і те почергово… У деяких групах — половина учнів — на обліку в міліції. Та куди подіти другу половину?» Але ж тут увесь реґіон такий, і дорослі навколо головного героя — це не менш важкі люди. Бо такі вже умови їхнього життя, соціяльні й культурні. Проте Неборак має рацію: куди ж подіти інших — навіть геніяльних, яких теж чимало дав українській культурі Донбас? Іноді у молодого вчителя зблисне надія на краще: «Сьогодні хлопцям з групи 3-А читав окремі епізоди з “Маленького принца”. Слухали розбійники. Особливо їм сподобалася розмова Маленького принца з Пияком».

Отже, це ходіння у народ, багаторазово описане в українській та російській класиці. Випускники Львівського університету почуваються на радянському Донбасі приблизно так само, як у ХIХ столітті почувалися діячі «Просвіти», або хлопомани Володимира Антоновича, або як Христя Алчевська чи навіть як Михайло Драгоманов із його максимою, що «істинний український патріот повинен бути демократом». Неборак тут наче зовсім не той, якого ми знаємо з першої його книжки «Літаюча голова» (1988 рік). Ніякого бурлеску, буфонади, карколомних перевтілень. Нічого, що можна було б очікувати від відомого штукаря й експериментатора, еквілібриста й бубабіста. Суцільний наратив, відкрите письмо. «Реаліст з мене ніякий. Бракує багатьох слів… Жодного разу не був біля шахти. При потребі не зміг би описати, як потрапляють у шахту шахтарі», — комплексує автор. «Карбонітський щоденник» демонструє щиросердну наївність, юнацький погляд і острах перед невідомістю життя, перед загрозами майбутнього.

Мимоволі навіть виникає підозра: а наскільки сильно автор підрихтовував свій юнацький зошит на догоду сьогоденню? Якою мірою можна бути певними, що «Карбонітський щоденник» не зазнав впливу нещодавніх новин: подій на Майдані, зіткнень на Донбасі?

Книжку підписано до друку 20.03.2013. Вона з’явилася у книгарнях іще до анексії Криму, до сепаратистських збройних заворушень.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Редакція Критики ・ Серпень 2018
Спогади історика Ярослава Федорука «На перехресті століть» сфокусовано на постаті львівського...
Ростислав Загорулько ・ Червень 2017
Упорядниця Раїса Мовчан вбачає у збірнику «своєрідне продовження вже закріпленої нашими класиками...

Розділи рецензій