Евгений Минко. Хуаянь

Квітень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
243 переглядів

Киев: a cabinet, 2015.

Хуаянь – назва буддистської релігійно-філософської школи, яка свого часу поширилася в Китаї, Кореї та Японії, до сенсів якої апелює автор повісти. Така екзотична паралель – між сатирою на українську дійсність та східним мудруванням – не нова. Її початки знаходимо у вітчизняному андеґраунді 1970–1980-х років. Метафора «хуаянь» в інтерпретації Мінка стає своєрідним втіленням українських реалій, підсумованих тезою «відсутність дії – це і є істинна дія».

Головний герой повісти – дивакуватий невдаха Теодор Скорлупа, журналіст-недоучка з непевним суспільним становищем і вельми мінливими заняттями, отримує запрошення долучитися як автор до політтехнологічної організації, завдання якої – виправдовувати політику чинного президента Людвіга Дебальцева. Теодор на замовлення свого безпосереднього керівника Юрія Пальцапупи пише тексти, в яких то реаґує на спалахи дитячого насильства в країні, то маніпулятивно пояснює сенс суперечливої політики лідера. Повість написано у підкреслено пародійному стилі. У вигадуванні химерних імен персонажів упізнається манера Антона Чехова, хіба що в дещо радикалізованій версії, а в самих персонажах проглядають реальні прототипи. Сплутані львівська та донецька президентські промови провокують політичну кризу, що спричиняє повстання дітей, у якому виразно відчутно натяк на Евромайдан. Автор простежує, як Майдан перетворювався на об’єкт медія-споживання, і провокативні сцени, зображені в творі, ніби наголошують це. Перестрибуючи від саркастичних діялогів політтехнологів і маніпуляцій журналістів до оргіястичних гулянок та висміювання корумпованих чиновників і церкви, автор оприявнює все те, що добре відомо кожному українцеві. Однак не більше.

Ця повість запізнилася на двадцять років. Від її стилістики, проблематики та змістових акцентів віє Юрієм Андруховичем часів «Московіяди» чи Олександром Ірванцем часів «Очамимрі». Україна давно переросла цей тип літератури, однак література не встигає за Україною. Ми смакуємо власну дотепність там, де критично необхідна серйозність, і впадаємо в абстрактне резонерство, де є конкретика трагедій. Ця повість не провальна, але її час минув. Можливо, якби «Хуаянь» вийшла друком п’ятнадцять років тому, це була би вагоміша подія, аніж привід поставити тавро «найскандальнішої книжки» 2015 року за версією «ХХL». Однак п’ятнадцять років тому автор навряд чи міг її написати. І, якщо подивитися на цю обставину безособово та водночас без зайвих узагальнень, то перед нами виразно постає інтелектуальний ландшафт сучасної України. Не всієї, але частини – тієї, яку породжено химерністю 1990-х, чи, як кажуть соціологи, – подвійною інституціоналізацією, своєрідною системною шизофренією. Ізольовані інтелектуали навчилися подавати свою відірваність від реальности, свою марґінальність витончено й зі смаком – як перевагу, що надає відчуття вищости над плебсом, відчуття дистанції від заанґажованих сторін конфлікту. Франків ідеал інтеліґента, проклятого відповідальністю, пішов у небуття. Зосталася самотність, і, мабуть, лише з неї можна зліпити новий ідеал.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2018
Історії, які оповідає Катерина Калитко, відбуваються у фантазійних просторах альтернативної...
Ія Ківа ・ Квітень 2018
У центрі уваги авторки – історія трьох поколінь родини Ціликів на тлі повільного й болісного...

Розділи рецензій