Людмила Гриневич. Хроніка колективізації та Голодомору в Україні. 1927–1933

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
51 переглядів

Том 1. Початок надзвичайних заходів: Голод 1928–1929 років. Книга 1 (2008), книги 2–3 (2012).
Київ: Критика.

Катастрофічні події ніколи не бувають простими. Голодомор в Україні та кількох інших реґіонах Совєтського Союзу, який спричинив мільйони смертей, не є винятком. Це визначне видання, перший із чотирьох його томів, розширює сферу дослідження і стосується передісторії Голодомору. Три книги першого тому, про які тут ідеться, не розчаровують читацьких сподівань.

Найважливішим внеском цього тому є аналіз Людмили Гриневич, яка досліджує голод в Україні в 1928–1929 роках, який і став провісником Голодомору. Хоча дехто з дослідників, як-от Марк Тауґер, ставлять це твердження під сумнів, причин того голоду досі не було докладно досліджено. Презентований том багато в чому є найдокладнішим і найпоказовішим із наявних аналізів. Гриневич припускає, що близько 23 тисяч людей загинули в Україні безпосередньо внаслідок голоду (недоїдання та хвороб), а смерті ще 80 тисяч зумовлено голодом опосередковано (кн. 3, с. 73). У тексті припускається, що всі ці люди не загинули б, якби Москва не вжила відповідних заходів. Натомість пріоритетом Москви було посилення примусової індустріялізації заради швидкого нарощування військової потужности держави. Авторка переконливо показує, що голод був штучним у тому розумінні, в якому про це пише Амартія Кумар Сен у «Розвитку як cвободі» (Development as Freedom, New York: Knopf, 1999), стверджуючи, що в модерні часи голод жодного разу не ставався за демократичних режимів. Звісно, Україна зазнала неврожаїв у 1928 та 1929 роках. І хоча Москва надавала матеріяльну підтримку охопленим голодом реґіонам України, ця допомога була безсистемною і невирішальною. Та основною передумовою голоду стало те, що головним пріоритетом Москви було інвестування капіталу в швидку індустріялізацію коштом голодування селян, яких більшовики вважали за дрібну буржуазію. І справді, саме упередженість більшовиків спонукала уряд ужити ще рішучіших заходів щодо сільської колективізації, щоб перетворити селян на соціялістичних фермерів. Відбирання в селян якнайбільшої кількости зерна було вирішальним у прагненні індустріялізації, адже СССР мав не так багато інших ресурсів, а колективізація села якраз і мала полегшити процес збору зерна. Місцеве населення голодувало, попри те, що уряд у Москві й далі експортував зерно та інші продукти сільського господарства за кордон.

Гриневич розсудливо стверджує, що Москва тоді ще цілеспрямовано не виморювала Україну голодом (кн. 3, с. 152). Але дослідниця вказує на певні ухили, які згодом таки призвели до Голодомору. Те, що Москва вже прирівнювала українське селянство до українського націоналізму, – очевидний на той час факт. Москва вважала, що опір селян, які не хотіли віддавати зерно, був політичним саботажем, зіпертим на націоналізмі. Гриневич звертається до важливого прикладу – Союзу визволення України, коли у Вінниці заарештували двадцять трьох селян за те, що вони, мовляв, закликали до зброї тих, «хто не бажає загинути від голоду, тягнути більшовицьке ярмо і відпрацьовувати кріпосне право» (кн. 1, с. 312). Саме в цей час Москва почала вдаватися до «надзвичайних заходів» (зокрема, закривати ринки, примусово конфісковувати зерно та інші продукти сільського господарства і вдаватися до масових політичних репресій), щоб здолати селянський опір.

Недовіра Москви до націоналістичних настроїв українців з’явилася ще раніше. Навіть до того, як спалахнула криза зернопостачання наприкінці 1927 року (саме з неї починається цей том), Москва вже нападала на Україну. На початку 1927 року Олександра Шумського, активного прибічника українізації, забрали з України і тримали в Росії в ролі університетського професора в Лєнінграді. Шумського вбили за наказом Сталіна 1946 року. Посеред зернової кризи на початку 1928 року Михайло Волобуєв, двадцятип’ятилітній економіст, зазнав із боку Москви нещадних нападів після того, як припустив, що Україна як колишня російська «колонія европейського типу» має знайти незалежний шлях до економічного процвітання (кн. 3, с. 92–93). Москва пильно контролювала інформацію та медії, обмежуючи небажані новини й зображаючи совєтську Україну в рожевих тонах. Вони протиставляли це начебто нещасному життю етнічних українців, які мешкали в Польщі, Чехословаччині та Румунії. Механізми, що їх Москва використає в 1932–1933 роках під час Голодомору, вже почали застосовувати.

Цей чималий том – це не просто приголомшливий академічний аналіз. Це й величезна читацька насолода. Праця заслужила свій підзаголовок «хроніка». Перші дві книжки і справді подають хроніку кожнісінького дня від грудня 1927 року до червня 1929-го, спираючись на тогочасну пресу, архівні документи, щоденники та інші джерела – і опубліковані, і неопублікованіі. На додачу до цього, видання щедро та красиво проілюстровано, і деякі з уміщених ілюстрацій кольорові. Щоденні записи різні за обсягом: від кількох рядків до понад семи сторінок. Приміром, про 5 січня 1929 року Гриневич пише, що в Празі відбулася зустріч провідних українських еміґрантів, які вирішили створити Комітет допомоги голодуючим України (кн. 2, с. 175–176). Авторка продовжує розповідь про цей день жартом, знайденим у щоденниковому записі Сергія Єфремова від 19 березня 1929 року, про «Сталінський катехизис», який тоді поширювався в Україні. «Питання: Чи можна заводити соціялізм в одній країні? Відповідь: Можна, тільки нещасна тая країна» (кн. 2, с. 357).

Український фольклор, зацитований у цьому томі, свідчить, що люди обережно трималися національної політики. У тому ж записі Єфремов згадує, що невдовзі після того, як Сталін прогнав Троцького зі Совєтської України, з’явився такий жарт: «Приїхав Троцький за кордон. Накинулись на його: “Розповідайте новини, бо не знаємо, що у вас там робиться”. – “Новин багато... Ну, наприклад, Лєнін помер...” – “Лєнін? Помер?.. А які ж цьому докази?” – “Докази? Та якби він не помер, то був би тут зо мною перед вами”» (Там само). Лєнін помер за п’ять років до того, і його смерть аж ніяк не була новиною. Деякі записи свідчать про рівень політичного відчуження серед українців. Щодо червня 1929 року Гриневич цитує людей, які зібралися в сільській церкві: «Люди пухнуть з голоду. Іще буде гірше. Це тому, що кажуть, що Бога немає». Двадцятитрирічні призовники до армії, яких тут зацитовано, казали тоді таке: «Хліб з України вивезли, а Україна голодує». Або: «Нам кацапів-командирів не треба жодного» (кн. 2, с. 566).

У цьому томі чимало подібних записів, і майже всі вони яскраві та показові. Знайти, відібрати і проаналізувати події 570 днів – безсумнівно, неймовірна робота. Ерудиція Гриневич проявляється тут повною мірою. І ми нетерпляче чекаємо на появу решти томів.

Перекладено за публікацією у Harvard Ukrainian Studies 34, no. 1–4, pp. 526–529.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Схожі рецензії

Богдан Завітій ・ Вересень 2016
Польського письменника й публіциста Анджея Бобковського (1913–1961) український читач знає з...
Дмитро Шевчук ・ Червень 2016
Тема актуальна для розуміння нинішнього стану українського суспільства та обдумування стратегій...

Розділи рецензій

Зображення користувача Володимир Шелухін.
Володимир Шелухін20 жовтня 2017
Зображення користувача Юлія Ємець-Доброносова.
Юлія Ємець-Доброносова11 жовтня 2017
Зображення користувача Володимир Шелухін.
Володимир Шелухін3 жовтня 2017