Олександр Гваньїні. Хроніка європейської Сарматії

Як кажуть, «не все так погано у нашому домі». Зокрема, представники знаної у 1970–1980-х роках дніпропетровської джерелознавчої школи й далі працюють із гідною наслідування інтенсивністю. Це унаочнюють новітні дослідження Віктора Брехуненка, Петра Кулаковського, Сергія Плохія, – а нещодавно о. Юрій Мицик додав до цього наукового доробку власний переклад «Хроніки европейської Сарматії» Александра Ґваньїні.

Перший україномовний переклад фундаментальної історико-географічної праці, яка охоплює більшість європейських теренів, ґрунтується на її найповнішому, 1611 року, виданні – останньому, що побачило світ за авторового життя. Саме ним найчастіше користувалися укладачі українських літописів та пізніші історіографи. Передмова, фаховий коментар та іменні покажчики, додані до перекладу, суттєво допомагають опанувати величезний масив інформації, що його містять десять книг «Хроніки».

Ця всеосяжність була даниною часові, й саме вона зробила «Хроніку» надзвичайно популярною у XVII–XVIII століттях (попри те, що авторову репутацію трохи підмочив конфлікт зі Стрийковським, – той зі спілкування з Ґваньїні виніс неприємну, але потрібну науку: не варто знайомити колеґ зі своїми працями до публікації). Втім, хроністом Ґваньїні був ледь не в останню чергу, передовсім реалізуючи себе як військовик, дипломат, комерсант. До появи масштабного задуму «Хроніки», поза сумнівом, спричинилися як амбітність Ґваньїні, так і те, що за доби соціялізму залюбки назвали би його «активною громадянською позицією»: італієць щиро пишався славним минулим своєї другої вітчизни і прагнув увічнити його своєю працею: «дати іноземним людям розповідь <...> про непереможні труди, безстрашні серця, швидку і мудру раду достохвальної Речі Посполитої».

Звісно, переклад такої праці був до снаги лише фахівцеві, який вільно орієнтується в описаних у ній реаліях. Для професійних істориків інтерес становитиме як наявний у книзі фактаж, так і те бачення минулого й сьогодення, яке вона фіксує. Симптоматично, що ця візія близька новочасним мітотворцям від історії – і легко уявити, скільки безграмотних «шукачів істини», озброївшись наявними у «Хроніці» анахронізмами, почнуть писати про козаків Ґедимінових часів або ж про те, як «Одонацер, руський князь, узяв Рим». Утім, як фахівці, так і аматори щиро подякують людині, яка віддала Речі Посполитій свій «швидкий розум, жовнірські діяння та інші плоди поштивого життя».