«Канадські оповідання» Тараса Романюка належать до художньої документалістики, – як зазначає в передмові Ростислав Семків, рідкісного в українській літературі жанру, що існує на межі правди й вигадки, документальности й художности.
Проговорення досвіду еміґранта, а саме українського еміґранта в Канаді, відбувається в цікавій нараційній перспективі. Оповідання переважно зосереджені довкола розмови оповідача (якого можна ідентифікувати з автором часів його еміґрації) зі знайомими чи малознайомими людьми, що діляться спогадами. Іноді відчувається дистанція оповідача (в постеміґрантський час), який занотовує чужі спогади з пам’яті. Так виникають хитросплетіння різних кутів зору, які, варто зазначити, не є навмисним прийомом.
Тараса Романюка найбільше цікавлять люди з воєнної хвилі еміґрації. Героями-співрозмовниками оповідача часто є видатні люди, яким випало пережити надзвичайно напружене й трагічне життя. Історичні діячі постають у простій розмові, у спогадах про буремне життя на схилку літ. Але є серед персонажів «Канадських оповідань» цілком звичайні люди, і саме тут відбувається виповідання екзистенційного досвіду, аж до побутових дрібниць.
Впадає в око проблема з одруженням на чужині, яка мало кого з еміґрантів оминула. Почуття провини перед покинутою матір’ю стає на заваді особистому щастю. Ніби кривавить перерізана пуповина. Вона заважає інтеґруватися в нове суспільство, змушує створювати резервації та відмовлятися від особистих інтересів на користь національних. Тим зворушливішими є розповіді про розчарування, яке спіткало декого з тих, кому пощастило побачити Україну після здобуття незалежности. Виявилося, що тієї України, якій вони присвятили життя, немає.
Простота мови, щирість висловленого, відсутність патосу і гучних слів надають «Канадським оповіданням» особливо інтимного звучання. Далека від напучувальних інтонацій книжка Тараса Романюка фіксує унікальний людський досвід.
Долучіться до дискусії!