Осне Саєрстад. Кабульський книгар

Серпень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
230 переглядів

Переклад з англійської Уляни Джаман
Київ: Наш формат, 2014.

Норвезька журналістка прожила рік (2001–2002) у родині власника книгарень Кабулу, столиці Афґаністану, внаслідок чого постав художній репортаж про життя афґанців. Більшість українських читачів знають про цю країну хіба те, що в 1979–1989 роках там перебували радянські війська, чимало солдатів загинуло чи було покалічено, а «афґанцями» в нас називають тих, хто воював на боці СРСР. Про самих же громадян Афґаністану відомо дуже мало. Тож український переклад книжки, яка свого часу була міжнародним бестселером, покликаний відкрити нашому читачеві цю країну.

Родина, яку описує Осне Саєрстад, — нетипова, адже головний герой, за афґанськими мірками, доволі заможний та освічений, він прагне поширювати освіту й культуру в суспільстві, де більшість неписьменні. Та авторка наголошує чимало моментів, властивих усьому афґанському суспільству; вона описує життя родичів, сусідів, знайомих свого героя, тож читач може скласти цілісне враження про країну.

Погляд авторки на особливості тутешнього життя визначають передусім два чинники: те, що вона европейка, і те, що вона жінка. Тож предметом опису стає те, що здається европейській жінці найнезвичнішим і найдивнішим. Осне Саєрстад зосереджується на становищі тамтешніх жінок, описує їхню безправність, показує, що шлях жінки здебільшого залежить від волі її батьків, братів, чоловіка, синів і навіть дальших родичів (наприклад, племінників-чоловіків). Афґаністан постає як країна, де жінці не можна мати ані бажань (і в інтимній, і в соціяльній сферах), ані почуттів. А прагнення кохати, не те що бути з коханим, є не просто табуйованим, а злочинним: за нього жінку можуть жорстоко — часто й на смерть — покарати.

Утім, Саєрстад описує і життя чоловіків, часом теж несолодке. За мусульманськими звичаями, всіх дітей виховують у страху та покорі, деякі підлітки змушені працювати по дванадцять годин на добу без вихідних, у виборі дружини їм доводиться слухати не власне серце, а родичів. Зі сторінок книжки постає невтішне життя: майже повсюдна бідність, голод, бруд, безперервні громадянські війни, політичний хаос, який триває вже декілька десятиліть і якому не видно кінця. Читач дізнається дещо з історії Афґаністану: про радянську анексію, про моджахедів, про чорні роки панування Талібану. Оповідаючи про долі своїх героїв, журналістка побіжно знайомить читача з етнічним та соціяльним складом населення, згадує про відносини Афґаністану із сусідніми країнами; розповідає про їхні будні та свята (як-от заручини і весілля), про базарювання та походи в лазню, про паломництва, спроби влаштуватися на роботу тощо.

Оскільки головний герой книжки — книгар, а злиденний, нещасливий Афґаністан описано як край, де освіта і культура нічого не важать (найбільше зневажали культуру таліби: за їхнього панування книжки палили, а музейні експонати нищили), логічним здавалося би пов’язати стиль життя афґанців із їхніми неосвіченістю та безкультур’ям. Але авторка обережна і не підводить читача до таких висновків — із її описів усе постає значно складнішим: сам головний герой, який начебто поширює культуру серед співвітчизників і прагне бачити Афґаністан сучасною країною, тримає власну родину в покорі та страху, не дає своїм дітям і двом дружинам жодних шансів на самовираження, навіть не дозволяє деяким синам навчатися, вважаючи, що для праці в книгарні найкраща освіта — працювати тут-таки з дитячого віку. Постає запитання, чи здатні щось вирішити культура, освіта, якщо сам патріярхальний лад не відійде в минуле чи бодай не пом’якшає?

Осне Саєрстад фактично створила ідеальний художній репортаж, свідомо чи несвідомо дотримавшись усіх правил так званої «нової журналістики» чи «літератури факту» (напрям, який набув поширення в 1970-х і основоположником якого став американський журналіст Том Вулф): авторка перебувала в центрі подій, ба більше, на певний час і сама почасти «перевтілилася» в афґанку: вдягалася, як вони, ходила в ті ж місця, їла ті ж страви, вела ті ж розмови. Це дало їй змогу писати не лише про контекст, деталі й не лише про те, що думали й відчували її герої (дечим вони з нею ділилися), а й те, що вони могли думати й могли відчувати. Часом здається, що журналістка постає «усезнаючим автором». Власне, «Кабульський книгар» є радше романом, аніж репортажем, а сама авторка тут є радше письменницею, ніж журналісткою.

Залишається тільки одне запитання до видавця: чому український переклад було зроблено з англійської, а не з мови ориґіналу? Якщо українські читачі толеруватимуть цю практику, нас чекають невтішні наслідки: така практика стане нормою на українському книжковому ринку.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
Антропологічно і психологічно різні дівчата, із підробними документами – польки, що їдуть на...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
На відміну від інших домодерних суспільств, що зберігали пам’ять за моделлю «батьки – історія –...

Розділи рецензій