Ігор Гирич. Історичні причини наших поразок і перемог

Серпень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
256 переглядів

Львів: ЛА «Піраміда», 2011.

За великим рахунком, життя людини – це чергування перемог, які втішають її і занурюють у приємні спогади, та поразок, які вона зазвичай воліє забувати. Багатьох саме лише нагадування про невдачі страшенно обурює. Тому дослідник, який береться аналізувати причини національних злетів і падінь, добряче наражається.

Історикові Ігорю Гиричу чи не найбільшим лихом сучасного українського суспільства бачиться брак спільної історичної пам’яті. Українську людність поділяє ментальний кордон – на прихильників европейського та евроазійського вибору.

Виокремлюючи вузлові проблеми української історії (відсутність королівської традиції та єдиної помісної церкви, феномен подвійної лояльности та денаціоналізація еліти, невдалі спроби інтеліґенції сконсолідувати українське суспільство), Ігор Гирич розглядає становлення української нації та чинники, що на нього впливали (географічне розташування, вибір віровизнання, зовнішні аґресії тощо) й арґументовано пояснює причини, перебіг та наслідки подій. Окрім фаховости автора, всі 25 нарисів книжки («Київська Русь – Україна-Русь: боротьба за києво-руську спадщину між українцями й росіянами», «Східна церковно-культурна орієнтація. Зачароване коло православного універсалізму», «“Відвічний” український демократизм та усуспільнення власності – головні причини нездобуття держави у XX ст.», «“Україна” проти “Руси”. Нова самоназва як творення нової перспективи для етносу» тощо) демонструюють його доволі рідкісне на наш час уміння говорити просто про складне. Легкий стиль викладу робить книжку придатною для використання у школах та вишах – вона могла би доповнювати шкільні та університетські підручники, більшість яких написано надто складно, переобтяжено дефініціями й пересичено фактами.

Всупереч прикрому, останнім часом щораз міцнішому враженню, нібито українську історію пишуть не для українців, Гиричева праця утверджує позиції саме національної історіографії, вступає в полеміку з ідеями національної спільности українців і росіян, наголошує належність України до европейського світу. Шкода, що концепція видання не передбачала ширших як для такої теми обсягів – це позначилося і на докладності викладу авторових думок, і на колі охоплених проблем. Тому хотілося б дочекатися доповненого перевидання, де було б також виправлено і суто редакторсько-коректорські помилки (в книжці трапляються нерозділені слова, неузгодженості у відмінках, тавтологія; прізвище Павла Постишева в одному випадку [с. 90] написано як «Постешев»), і фактичні, спричинені, можливо, недбалим розкриванням ініціялів: історика Олександра Оглоблина [33], канцлера Олександра Безбородька [47] та наказного гетьмана Правобережної України Остапа (Євстафія) Гоголя [57] названо Олексіями, гетьмана Павла Тетерю – Петром [57].

Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Ярослава Тимощук ・ Червень 2017
Опитані досить відверті в проговорюванні минулого, однак вони цензурують себе, коли йдеться про...
Інна Булкіна ・ Червень 2017
З одного боку, відлига і так звана «культурна дипломатія», що її західні попередники авторів книжки...

Розділи рецензій