Міленко Єрґович. Історії про людей і тварин

Липень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
162 переглядів

Київ: Темпора, 2013.

Знайомство українського читача з Міленком Єрґовичем розпочалося з малої прози, і то так успішно, що невдовзі протягом короткого часу друком вийшли переклади двох його романів. Хорватський та боснійський письменник — саме так його ідентичність означено в анотації до видання — розпочав літературну кар’єру як поет. Риси лірики зберігає і його художня проза: це фраґментарні замальовки із життя випадкових людей, які опинилися в епіцентрі балканських конфліктів ХХ сторіччя. Кожне з коротких оповідань будується довкола життєвого епізоду; іноді — останнього в житті персонажа, часом — найгострішого емоційно, ще в іншому випадку — типового, буденного. Втім, жоден із цих невеликих текстів сам по собі ніколи не є випадковим: це як мозаїка або збірка віршів — можна перегорнути, читати у довільній послідовності, виокремити сильніші і слабші ноти, але найглибше розуміння приходить лише в мить охоплення цілости.

Для цього важливим є знання і розуміння контексту. «Історії про людей і тварин» не мають ані передмови, ані жодного іншого розлогого коментаря. Цю функцію почасти виконують примітки перекладачки Катерини Калитко. З одного боку, це рятує українського читача від неуникної ідеологічної заанґажованости: про Балкани неможливо говорити, не вдаючись до політичних та історичних екскурсів. Із другого боку, чи завжди коректними і повними є наші знання про контекст свіжих і задавнених конфліктів, якщо врахувати радянський спадок, пропаґанду і навіть те, що проблеми інших країн не завжди входять до кола першорядних інтересів звичайного читача?

Видання складається з двох частин. Як анонсовано в назві, одна з них — історії про людей, друга — історії про тварин. Перші — оповідання зі збірки «Сараєвські “Мальборо”», написаної слідами конфлікту в Боснії. Другі — тексти з книжки «Кицька людина пес». Попри, скажімо так, видову відмінність між стрижневими персонажами оповідань, усі ці розповіді подібні тим, що хай про кого Єрґович пише, він однаково є зовнішнім спостерігачем. Автор майже ніколи не намагається реконструювати психологію своїх героїв, приписати їм надмірну чутливість, роздуми про глобальний контекст абощо. Рефрен, який пульсує у кожній фразі, у кожному абзаці про непорозуміння, кров чи смерть, відчувається без зайвих слів: це все мало статися інакше.

Ці оповіді є прикладами того, як через політику розбиваються долі й обриваються людські життя, а потім те, що нібито мало цементувати суспільство, — скажімо, книжки — виявляється тліном. У буквальному сенсі: в одному із нарисів Єрґович описує, як щодня по всьому місту займалися покинуті домашні бібліотеки, а одного дня запалала університетська бібліотека Сараєва, знаменита Вечниця, і то була «пожежа всіх пожеж і вогонь всіх вогнів, як фінальний міфічний попіл і прах».

Навіть без визначеної ідеологічної позиції можна померти, просто опинившись у певний час на певній землі. А те, що твій сусід був комуністом, не означає, що він не дасть тобі води з єдиної криниці в окрузі. І, звісно ж, можна любити мусульманку, навіть якщо це раптом почало здаватися міжвидовою любов’ю для довколишніх. Що ж до тварин, то іноді люди ставляться до них краще, ніж до представників свого ж виду; або до зайшлих відчувають таку ж байдужість, як до чужих собак і котів. Чи любить рабин Барух Данон свою кішку більше ніж Чіпо Муєсиру — приблуду-ханумицю, мусульманку, яка невідомо як прибилася крізь четницькі засідки до Сараєва зі свого вирізаного села, а він навіть не наважився її торкнутися, бо «кожен можливий дотик видавався відвертою прелюдією безповоротної життєвої втрати, по якій залишається тільки божеволіти, звести рахунки з життям чи стати посеред Трієстської вулиці й чекати, щоб у тебе поцілив четницький снайпер з Єврейського цвинтаря»?

Люди, собаки, коні, кішки; серби, хорвати, боснійці; католики, мусульмани, євреї. Строкатість історій, що їх розповідає Єрґович про них усіх, живих чи давно померлих, а часто — тих, що все ще мали би жити, і жити інакше, — це яскраве і жахливе панно на балканську тему. Це виплеск мікросюжетів, які тільки й залишилися, що в пам’яті автора, який приміряє роль співця над руїнами, бо, крім нього, нікому це розказати, а інакше — буде як у одному з оповідань: ніхто не впізнав на фотокартці людей, усі впізнали собаку Джину, та й то про неї не було чого довго розказувати.

Тексти про події на Балканах, на території колишньої Юґославії, сьогодні в Україні сприймаються цілком по-новому. Якщо раніше вони читалися зі співчуттям, то тепер ми впізнаємо у цих книжках себе самих. І доки не написано історій про нас, для наративізації травм використовуємо твори іншої культури.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
Антропологічно і психологічно різні дівчата, із підробними документами – польки, що їдуть на...
Юлія Ємець-Доброносова ・ Серпень 2018
На відміну від інших домодерних суспільств, що зберігали пам’ять за моделлю «батьки – історія –...

Розділи рецензій