Упорядники Олена Галета, Євген Гулевич, Зоряна Рибчинська. Історії літератури. Збірник статей

Жовтень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
223 переглядів

Київ; Львів: Смолоскип; Літопис, 2010.

Питання історії літератури, її теоретичного осмислення в українському літературознавстві досі лишається поза прискіпливою увагою науковців. Тим актуальнішою є дискусія, зініційована лекцією Юрка Прохаська щодо концептуалізації поняття «галицька література». Її результати становлять черговий том із серії «Лекція на пошану Соломії Павличко», започаткованої в Центрі гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка.

Дискусії, що розпочалися навколо історіографічної концепції написання дванадцятитомової історії літератури, вказали на проблемність порушуваного питання, а в рамках цього академічного проєкту й на уникання нових парадигмальних пошуків. Причиною того є і брак перекладних джерел. Чи не одинока книжка українською – «Чи можлива історія літератури?» Дейвіда Перкінса. Численні дискусії про історію літератури, що точилися на Заході, в нас мало знані й інструментально не освоєні. Тому питання, порушувані в «Історіях літератури» (канонотворення, ідентифікації, децентрації наративу тощо), для вітчизняного літературознавства можуть видатися новими, – та, певно, новими для нього і є.

Прохасько прагне виявити певні історіографічні й історіософські можливості нового предмету історії літератури, а саме «галицької літератури», і пропонує періодизацію її тривання. Чи можливо написати наднаціональну історію літератури, сполучивши в ній різноспрямовані вектори? Розвиваючи Прохаськові міркування, Петро Рихло ставить проблему німецькомовної буковинської поезії, тяжіючи до поняття Курта Райна «наднаціональний реґіональний концепт», говорить про потребу вироблення системности «міжкультурної взаємодії».

Спроба «реґіоналізації» літератури веде, безперечно, до якіснішого її осмислення й відводить від умисної централізації та спекулятивного використання задля побудови державних ідеологем. Фактом є побільшення потреби в діялогічності, в позаідеологічності й деструктуруванні замкнутих систем, що й показує подана у книжці дискусія.

Можна припустити, що історія літератури вибудовується так, як її прагне осмислити Ростислав Чопик, долаючи прірву між Сковородою та Шевченком, уґрунтовуючи «суцільну автомаґістраль». Проте це лише предметне бачення, яке не може вповні охопити методологічного обширу порушеної в дискусії проблеми. Тому Леонід Ушкалов висуває чільний принцип коекзистенції, характерний для харківської літератури, та пропонує його застосувати до літератури галицької. Для нього стає неприйнятною спроба побудови «загальногалицького» дискурсу із його розмиванням національних світів.

Марко Павлишин підходить до проблеми історії літератури як теоретик, оминаючи розлогі рельєфи фактажу. На питання, якою повинна бути історія української літератури, відповідає так: з огляду на те, «для кого» вона пишеться, а ширше – «на який взірець нації вона спрямована». Зорієнтування української історіографії на етнографічну націю призводить до того, що шерег письменників, які не працювали на неї, як-от Пауль Целян чи Міхаіл Булґаков, випадають із контексту. Виповненню цих лакун сприятиме лише орієнтація на громадянську націю. Для Павлишина Прохаськів проєкт зовсім позбавлений чіткости, тому він пропонує методологію у руслі постколоніяльному. Саме цей чинник порушує, як те зауважив Ярослав Поліщук, складну потребу вироблення національної ідентичности й неможливости уникнути її узгодження з рудиментом імперського спадку. А це зумовлює й перегляд канону та вироблення нової історико-літературної парадигми. Позаяк питання канону методологічно невироблене, що, на думку Анни Білої, призводить до свавілля, яке проникає в літературознавство у спробах запровадити селективно нові канони.

У дискусії все більше переважає розуміння історії як жанру, як наративу. Зокрема Андрій Заярнюк переглядає взаємозв’язок між історією та літературою з погляду їхньої оповідности. Юлія Ємець-Доброносова вказує, що історик літератури повинен вибудовувати «лінійну оповідь», «творити символічну зв’язність попри динамічну семіотичну природу».

Так чи так будь-які спроби деідеологізації й децентрації літератури призводять лише до зміни предмету опису, а не до якісної трансформації самого об’єкта. Прохасько не виходить за межі того, що будь-який опис таки потребує структурування, а відповідно будь-які спроби децентрації літературної історії провадять лише до зміщення центру, методологічно не виходячи за межі вітчизняної історіографічної практики.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Катерина Девдера ・ Березень 2017
Знаний німецький письменник Алоїз Принц є автором низки життєписів, зокрема Германа Гесе, Франца...
Катерина Девдера ・ Серпень 2016
Нове видання есеїв Віри Агеєвої, однієї з провідних дослідниць української літератури ХХ століття...

Розділи рецензій