Ева Доманська. Історія та сучасна гуманітаристика. Дослідження з теорії знання про минуле

Травень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
206 переглядів

Переклав з польської та англійської Володимир Склокін
Київ: Ніка-Центр, 2012.

Добру звістку для українських істориків привезла в Київ наприкінці лютого 2012 року Ева Доманська, професорка історії (Університет імені Адама Міцкевіча в Познані, Стенфордський університет). Дискусія з українськими колеґами на київській презентації її книжки зміцнила сподівання, що історія має шанс повернути собі упривілейовані позиції в гуманітаристиці, ставши наукою «про життя разом», рефлексією засад людського співжиття у динамічному та конфліктному світі. Усвідомлення змін, що за останні десятиріччя відбулися у світовій гуманітаристиці, і водночас того, що вітчизняні гуманітарі ті зміни переважно іґнорують, заохотило перекладача, харківського історика Володимира Склокіна, і видавців – перекласти і видати. Дяка їм усім за те усвідомлення і за ту їхню працю – попри окремі претензії до якости літературного редаґування.

Постмодернізм уже давно не є тим передовим філософським загоном, яким він був протягом другої половини XX століття. Доманська доводить це на матеріялі протистояння академічної та неконвенційної історії, яке було актуальним до кінця 1990-х. Постмодернізмові вона дякує за протестний і лівацький патос неконвенційної історії, примат суб’єктивізму, справедливости й щирости, утвердження історії майбутнього та нових форм репрезентації минулого (зокрема в естетичному вимірі). Але колись бунтівні концепти перетворилися на класику, конвенціоналізувалися. А конвенційна історична наука, інкорпорувавши нові змісти й нові методи, продемонструвала життєздатність. Доманська доводить, що ховати історію зарано, проте не радить зупинятися на Фуко й намагається окреслити нові перспективні напрями.

Насамперед, ці напрями вже не є суто історичними, а радше загальногуманітарними. Західна гуманітаристика є, власне, не комплексом дисциплін, а набором підходів (структуралізм, деконструктивізм, психоаналіз, ґендерні підходи тощо), що їх можна застосувати для інтерпретації будь-якого, зокрема й історичного, матеріялу. Про це вже багато писали – в «Критиці», зокрема, Ольга Кирилова (2011, ч. 7–8) міркувала про цю проблему в контексті становлення культурології. Історії це стосується не меншою мірою. Вихована в західній історіографічній традиції Ева Доманська узвичаєно й буденно застосовує різноманітні підходи, аби ілюструвати, як завдяки ним історія виходить за власні межі й опановує нові території. Проте, відзначає авторка, щораз частіше трансдисциплінарним містком стають уже не методології, а проблеми. При цьому «проблеми, довкола яких точаться сучасні гуманітарні дискусії, демонструють високий ступінь компліментарности щодо проблем, що досліджуються в точних науках» [202].

Терміни на зразок постгуманітаристика чи неантропоцентризм видаються дуже радикальними, але чи наповнені вони справді радикально новим змістом? Нові змісти потребують нових назв, а не фіксації заперечень (зокрема, префіксами «пост-» чи «не-»). Втім, це справа теоретиків, а Доманська нарікає: «Ніхто не вчив нас, студентів історії, як будувати теорії!» [203]. Резонує, чи не так?

Як послідовний історик, вона фіксує зміни історичного фронтиру. Сумлінно вказує, що замість інтерпретативно-конструктивістської надійшов час неантропоцентричної парадигми, замість лінґвістичного повороту на часі говорити про коґнітивний поворот та повернення до речей, а загальний неґативізм доби постмодерну заступає позитивність, через утвердження зв’язків, надій та емпатії, втілених у нові форми утопій.

Звичайно, ці переходи відбуваються не анонімно й безособово, але – завжди – як пристрасний індивідуальний досвід науковця. Без цього досвіду, напевно, й книжка Доманської не відбулася б. Авторка, ризикуючи позитивістським іміджем науковця, пропонує усвідомлювати гуманітарну проблематику як проблематику екзистенційну. Найкращим арґументом на користь цієї тези є жвавий, щирий, емоційний стиль її оповіді. Вона як автор демонструє примат цінностей над конвенціями, суб’єктивізму над об’єктивізмом – усі «чесноти» неконвенційної історії, які вона сама й описує у книжці. І, звісно, бунтівну, повстанську вдачу гідної учениці Гейдена Вайта.

Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі

Схожі рецензії

Юлія Ємець-Доброносова ・ Червень 2018
Ключовими мітками цифрової революції, за Айзексоном, є винайдення перших комп’ютерів, розвиток...
Дмитро Шевчук ・ Червень 2018
До розуміння людського розуму Кайку підходить із позиції фізики, а не нейробіології, хоч і...

Розділи рецензій